5.5

Цього, звісно, було замало для того, щоб переконати ректора у тому, що в лісі відбувається щось погане, але достатньо, щоб мене пробило до кісток. Єдине, що я могла сказати напевно — відбиток був від жіночого черевика.

Чи належав він Емілі? Чи, можливо, комусь ще?

Спохмурнівши, я нахилилася і почала уважно оглядати кущі, за якими ховалася наша невідома, перш ніж Юмі майже поцілила в неї кинджалом.

— Принаймні тепер ми знаємо, що це не птах, — майже весело гмикнула Юмі, — Якщо, звісно, він не носить жіночі черевики.

— Це не смішно, — відрубала я, різко розігнувшись, і миттю пошкодувала про це — аж зірочки перед очима затанцювали, — Ти могла когось убити.

— Це міг бути вбивця, або хижий звір, — байдуже знизала плечами вона. Схоже Юмі не відчувала жодних докорів сумління, пустивши в хід кинджал, — До того ж, я не цілилася так, щоб убити, лише затримати. Але, як бачиш, наша втікачка чудово дала собі раду — ніж її не зачепив.

— Ну звісно ж, це усе змінює…

Важко зітхнувши, я похитала головою і подумки нагадала собі більше не звʼязуватися із вампірами.

Втім, кого я обманюю? В мене тут не так багато друзів. Якщо по правді, єдина дівчина, крім Юмі, що терпіла мою компанію, збрехала мені й, можливо, скоїла якийсь злочин. Тож вампірка, що кидає кинджали у лісі — не такий вже й поганий варіант.

Попри те, що я любила прогулянки у лісі, лазити серед кущів у пошуках доказів — справа невдячна. Усі мої руки були вкриті порізами, брудом і травою, а ще десь між тим, як гостра гілка зачепилася за мій плащ, а в інших заплуталося волосся, мені довелося відбиватися від жирного павука.

Проте, десь між павуком та його павутинням, що заплуталося у моєму волоссі, мої страждання таки дали результат: від колючих гілок постраждав не лише мій плащ. На кущі залишився клаптик чужого одягу. Тканина була темною й цупкою. Зазвичай з такої шили чоловічі плащі.

— Цікаво, — гмикнула Юмі, нахилившись над моїм плечем.

Так. Слід точно був жіночим. Навіть дрібний хлопчина не ходитиме на аж таких підборах, тим паче серед лісу. Але усе свідчить про те, що наша втікачка була у чоловічому плащі.

— Що як це справді твоя Емілі? — розмірковувала вона, — Ми вже знаємо, що вона не адептка, але зуміла проникнути до академії.

— В неї була перепустка, — згадала я, торкаючись медальйона в себе на шиї. Тут, в академії, вони усі були ідентичні. Якби вона якось дістала і повернула чужий — ніхто не дізнався б про це, — Можливо Емілі скористалася тим, що адепти влаштували щорічну вечірку, і вкрала її в когось, а тоді повернула назад? — припустила я.

— Це можливо. А тоді вкрала на додачу чоловічий плащ. Можливо в того ж адепта, в якого забрала перепустку, щоб не привертати уваги.

— Але навіщо губити окуляри? Я перевіряла, це не просто прикраса. В неї, певно, дуже поганий зір…

На жаль, не всі вроджені чи набуті вади можна було виправити з допомогою навіть найкращих цілителів. Втім, магія полегшувала життя тим чи іншим чином: артефактори, спільно із цілителями, розробляли спеціальні протези, а також артефакти, що дозволяли краще бачити та чути.

Я припускала, що зір Емілі також належав до таких вад.

— Може почула тебе і злякалася, а окуляри впустила випадково, поки намагалася сховатися? — припустила Юмі, — І, навіть якщо на неї щось напало, я не відчуваю запаху крові. Схоже її забрали так само швидко, як наша невідома ухилилася від мого кинджалу.

Аж тут з іншого боку знову почувся шелест і кроки. Юмі, що не випускала з рук кинджала, приготувалася застосувати його за потреби, та, на щастя, не встигла кинути. Бо за хвилину з-за дерев вийшов ректор в оточенні ще двох чаклунів.

Обидва вони були високі й скидалися на лицарів, котрих змусили вдягнутися, як аристократів. Один з довгим чорним волоссям, а інший — з коротким, попелястим. 

Я, звісно ж, не знала хто вони, бо бачила їх вперше, втім розуміла, що троє невдоволених дорослих магів, що прямували у наш бік, не зичили нічого доброго.

— Адептки, — привітався ректор без тіні посмішки. Він уважно оглянув нас та кущі за нашими спинами, а тоді виразно подивився на кинджал в руці Юмі, і та без підказки заховала зброю в розрізі спідниці, — Можу я поцікавитися що ви робите тут, після того, як минулий похід у ліс налякав вас до напівсмерті?

Почервонівши, я відвела погляд. Тепер, коли ректор, вочевидь, прийшов сюди, щоб перевірити мої свідчення, я почувалася винною, що влізла, ще і Юмі притягнула.

Однак вампірка, схоже, була іншої думки:

— Боремося зі страхами, — навіть оком не змигнувши бадьорим голосом промовила вона.

На обличчі ректора не сіпнувся жоден мʼяз. Чоловік із попелястим волоссям спохмурнів ще дужче — вочевидь, він не схвалював нашу поведінку. А другий… сховав обличчя за долонею. Його міцні широкі плечі затремтіли, а тоді він відкинув голову і захихотів.

Тепер інший незнайомець невдоволено позирав вже на нього. Здавалося ще трохи — і той лясне його по потилиці. Але йому все ж вдалося стриматися.

— Годі вже, Даміане, — холодно промовив він, — Зараз не час дуркувати, адептка зникла.