5.4

❦

Зараз, коли вже минуло стільки часу, було важко пригадати свій шлях. Місце, де я знайшла окуляри Емілі, ніяк не вирізнялося серед інших: усе ті самі дерева, чиє коріння виступало й перепліталося, вкрите мохом і камінням.

Але я мусила його знайти.

Я озиралася в пошуках бодай чогось, за що могла зачепитися, шкодуючи, що не належу до роду перевертнів. Тоді, якби тут було щось із запахом Емілі, або вона сама, я могла б… Але ні. Навіть з моїм рівнем  магії повітря мало чим можна було зарадити в подібних пошуках.

Так, я могла направити струмені повітря в різні боки, і почекати, поки вони відібʼються від чогось, але тут стільки дерев і коріння, що відрізнити їх від якихось предметів, що лежать на землі, практично неможливо.

— То що ми шукаємо? — зрештою спитала Юмі.

Я напружила щелепи, сама не впевнена, що відповісти.

— Щось, що натякне, що напад був, що Емілі боролася, і в лісі був ще хтось, — Або щось, — Я хочу вірити, що помиляюся, — зрештою додала я. Це правда. Я воліла б, щоб Емілі була у безпеці, хоч вона і збрехала мені, — Але, якщо ні, і це змусить ректора серйозно поставитися до моїх слів…

— Гаразд. То ми шукаємо кров?

Юмі промовила це так спокійно, ніби ми обговорювали цуценят гріфона, чи щось таке ж миле та пухнасте, а не змушує здригатися більшість інших мешканців королівства. Нагадування про те, що я маю справу з вампіркою.

Я, звісно, одразу ж змусила себе відмовитися від цієї думки. Юмі була доброю до мене, і заслуговувала на неупередженість.

І все ж від думки про кров я зблідла, а тоді квапливо глитнула.

— А ти… Ну… — невпевнено промовила я. Чи доречно таке взагалі питати? Що як вона образиться?

Та, на щастя, Юмі була незворушна і здогадлива.

— Чи можу я відчути кров, як собака? — спитала вона.

Я рясно почервоніла, колупаючи мох на землі носком черевика.

— Вибач, я хотіла сказати “як перевертень”, — тихо зізналася я, не наважуючись поглянути їй в очі, — Це, мабуть, грубо…

На мій подив, Юмі приснула, а на її зазвичай похмурому обличчі зʼявилася ледь помітна посмішка.

— Та облиш, я справді відчуваю запах крові, як і всі вампіри. Але, щоб почути її на великій відстані, її має бути багато.

Від її слів мій шлунок неприємно закрутило, ніби я задовго просиділа на гойдалці. Мені згадалися криваві сцени вбивств з прочитаних романів. Та в них була лише вигадка, а в житті…

Я ніколи не хотіла знайти чиєсь розірване на клапті тіло. Моє серце завжди прагнуло романтики, а не пригод. Принаймні не таких, в яких хтось вмирає. Не розумію, як хтось взагалі може мріяти про карʼєру слідчого…

Ну, тобто так, це благородна і корисна справа, але щодня мати справу з жахливими злочинами, й бачити таке, від чого можна посивіти до першої сотні років — що в цьому романтичного?

— Наскільки?

Юмі пильно поглянула на мене, тоді ухилилася від гілки, і не відповіла. Натомість сконцентрувалася на чомусь.

— Ти ж стихійниця, правильно? — спитала вона, роззираючись. Я розгублено кивнула, ледь не перечепилася через криве коріння, що стирчало з землі, — З повітряних, — це вже було не питання.

— Так, але що… О… — усвідомлення прийшло неочікувано. Це і справді була гарна ідея, хоча формально вона зі мною нею не поділилася.

Ми могли спробувати обійти більшу частину лісу самі, сподіваючись, що знайдемо тут щось вартісне. Або ж я могла скористатися своєю магію, щоб направити у наш бік повітря з усіх сторін, і Юмі підказала куди нам йти.

За умови, що десь тут є бодай крапля крові.

Тож я сконцентрувалася і почала готувати магічну формулу, бурмочучи собі під ніс тихе закляття. Але, перш ніж закінчила, ми почули хрускіт.

Юмі зреагувала швидше за мене: озирнувшись на звук, вона витягла клинок, який я спочатку не помітила, і попрямувала просто до кущів.

— Стривай! — я кинулася за нею, бліда як полотно. Моєю першою реакцію було “біжи”, а не “бий”, інакше я була б на факультеті бойовиків, — Ми ж навіть не знаємо що там! Можливо це пташка…

— Це не пташка, — прицілившись, Юмі кинула кинджал. Той зблиснув, піймавши сонячний промінь, й на мить засліпив мене, а тоді пролетів між гілками далеко вперед.

Я налякано зойкнула, очікуючи почути крик болю, або як лезо розтинає шкіру, але натомість — тиша. Ніби той просто розтанув.

Тоді мене нарешті накрило усвідомлення від того, що щойно сталося.

Прокляття, вона ж могла когось вбити!

— Та що з тобою? — простогнала я, відчуваючи, як чоло вкривається холодним потом, — Звідки в тебе взагалі зброя? Хіба в академії вона не заборонена?

В паніці я зривалася на крик. Мої пальці тремтіли.

Юмі навіть бровою не повела, проігнорувавши мої слова. Вона рухалася граційно, наче кішка. Наче щойно не намагалася вбити невідомого. Наче не блукала у лісі в сукні, не коротшій за мою.