5.3

Я відкрила було рота, щоб зауважити, що в кімнаті насправді доволі прохолодно, але зрештою передумала. Можливо вампіри віддають перевагу нижчим температурам?

І взагалі, яке мені діло до того, чи вона збрехала? Головне, що Юмі погодилася піти зі мною, і я могла не ризикувати, а заразом не порушувати обіцянку, яку дала матері.

Усі в виграші.

— Тож… — промовила я, намагаючись розбавити ніякову тишу, поки ми разом спускалися сходами, — Твої сусідки не часто бувають в кімнаті?

Я розуміла, що, можливо, лізла не у свою справу, і Юмі цілком могла проігнорувати мене, однак я не могла не звернути увагу на те, що не бачила по той бік дверей жодної іншої дівчини. Особливо враховуючи те, що мій досвід із сусідками по кімнаті був жахливим.

Раптом зупинившись, вона пильно поглянула на мене, ніби вивчаючи моє обличчя, а тоді, ніби нічого не сталося, просто продовжила свій шлях.

— В мене немає сусідок.

Такої відповіді я не очікувала. Особливо враховуючи те, що ми з Тією та Мел були змушені ділити кімнату на трьох. Чому мене не підселили до неї, як новеньку? Чому не підсилили бодай когось?

— Ти не дуже багато знаєш про вампірів, так? — приречено зітхнула Юмі. Так, ніби тепер мусила пояснювати щось малій дитині.

Я мала б образитися, проте вона була недалеко від правди, тож я лише знизала плечима та визнала:

— В мене їх було небагато в оточенні.

Як, власне, і в багатьох. Зазвичай вампіри трималися своїх поселень, жили закритими спільнотами. Так було спокійніше і їм, і більшій частині мешканців королівство.

Нелегко комусь довіритися, якщо знаєш, що тебе можуть загіпнотизувати та висмоктати усю твою кров, поки ти будеш посміхатися в полоні найяскравіших і найжаданіших фантазій.

— Я так і думала, — пробубоніла вона, а тоді визнала: — Раніше я жила з іншими вампірками. Близнючками. Але вони випустилися минулого року. Відтоді я живу сама. Адміністрація академії боїться, що батьки інших адепток зітруть їх на пил, якщо дізнаються, що їхніх доньок поселили з вампіром. Тож вони не ризикують.

Я присвиснула. Певно, інциденти вже траплялися.

— То… може я переїду до тебе? — раптом запропонувала я.

Це здалося мені гарним варіантом. Я її не боялася, моя мама не мала нічого проти представників інших рас, і з нею мені було б набагато приємніше жити в одній кімнаті, ніж з двома дівчатами, що в якусь мить просто зненавиділи мене, ще й не пояснивши причини.

Цього разу Юмі зупинилася так різко, що ми обидві ледь не полетіли зі сходів, а тоді повернулася до мене й промовила:

— Не ображайся, халепо, але я дуже ціную своє спокійне самітницьке життя. І щось мені підказує, що воно не витримає сусідства з тобою.

Це було трохи образливо. Але вона не помилялася, тож я тільки важко зітхнула. Принаймні я спробувала.

Ми вийшли надвір у тиші. Юмі була цілковито спокійна, ніби королева, що вдостоїла своєю присутністю простих підданих, і я — ніби дитина, що розбила улюблену вазу матері та сподівалася, що її не піймають.

Формально, ходити у ліс вдень, ще й не насамоті, ректор офіційно не забороняв, навіть попри мої перестороги. Та я однаково почувалася так, ніби ми збираємося порушувати правила.

— Не тремти так, — холодно відказала Юмі, — і припини озиратися. Ти поводишся підозріло.

Я знала, що вона має рацію, а до мене після вчорашнього і без того прикуто чимало уваги, але нічого не могла зробити зі своєю тривожністю. Попри рішення повернутися до лісу, мені було страшно.

Там хтось був. Можливо бачив мене, але не відізвався. Причаївся.

Чи став би це робити хтось, кому нема чого приховувати?

— Агов, нам не обов’язково це робити, якщо ти не хочеш, — неочікувано м’яко промовила Юмі, — Цим слід займатися слідчим.

— Та нічого, — я змусила себе невимушено всміхнутися, запевняючи її а заразом і себе в тім, що я можу із цим впоратися.

Тоді, вночі, я злякалася. Я побігла так швидко, ніби від цього залежало моє життя. І, можливо, так воно і було. Але я не могла не думати про те, що, якби не поспішала, якби була уважнішою, можливо Емілі не зникла б.

Або ж щось жахливе сталося б і зі мною.

З нас двох із Мірою я ніколи не була найрозсудливішою. Якби не вона, я частенько потрапляла б у халепи. Однак я ніколи не лізла у щось небезпечне. У щось, що загрожувало б моєму життю.

Поки ми долали двір та йшли до лісової стежки, я чекала побачити обмежувальну стрічку, або ж слідчих, що обшукували територію, але не побачила нічого, крім дерев.

Я мала б відчути полегшення, бо ніхто не побачить, як ми вдвох бродимо тут, шукаючи підказки про те, що сталося з Емілі, але натомість почувалася зрадженою, ніби мені дали ляпаса. Зрештою навіть ректор не дослухався до моїх слів.

Певно, він вирішив, що викликати слідчих магів — марна справа. Навіщо, коли немає ані тіла, ані інформації про зниклу особу? Немає жодних ознак насилля, щоб припускати, що вона боролася з нападником чи що цей нападник взагалі був.