РОЗДІЛ 5

Ліара

В жіночій академії в мене ніколи не було проблем із тим, щоб завести друзів. Я добре ладнала із дівчатами та викладачами. Навіть попри ту не надто добру ситуацію зі стіною, мене ніхто не ненавидів.

Звісно, як і в будь-якій суспільній групі, в нас ставалися непорозуміння та конфлікти, однак я ніколи не почувалася вигнаницею.

Відколи ми з Юмі вийшли з кабінету ректора посеред ночі, здавалося усі погляди були прикуті до мене. Злі, сердиті, роздратовані… Рідше — співчутливі.

Я не брехала ані про Емілі, ані про окуляри, ані про те, що в лісі хтось був, і то точно не звір, бо хижак не зник би ось так, крадучись, та й здобич також. Та, здавалося, мені ніхто не вірив. Лише Юмі роздратовано підтисла губи, коли я спитала в неї чи вона теж вважає мене брехухою.

Семюель не вірив. Його втомлювали усі мої спроби пояснити, що насправді сталося. Він терпів усе це лише для того, щоб не псувати ілюзію ідеального нареченого.

Добре, що для мене вона розбилася ще тоді, перед дверима його кімнати. Інакше ця зрада вдарила б мене ще болючіше.

Мій поки що наречений дратував мене, як ніхто інший. Він був нестерпний, і, що навіть гірше, фальшивий, просто як скляні кулі у дитячих іграшкових жезлах. Гадки не маю як не помітила цього раніше. Усі його приємні слова й романтичні листи були такими… Передбачуваними.

Але не це хвилювало мене найбільше, і навіть не те, що більша частина академії тепер ненавидить мене. Найбільше я боялася того, що це не було просто дурним жартом. Жорстоким розіграшем.

Що як Емілі справді потрапила у біду? Навіть якщо це не її імʼя, навіть якщо вона обманула мене, і насправді не навчається в цій академії…

Та, звісно, тепер, склавши до купи усі факти, усі вважатимуть, що ця ситуація не варта уваги. Я чула, як шепотілися між собою інші адепти, кажучи, що мене мали б покарати за цей розіграш. Чого, звісно, ректор поки що не збирався робити.

Ніхто не влаштовуватиме мені ментального допиту, навіть з моєї згоди, допоки ситуація не стане по-справжньому серйозною. Наприклад поки не знайдуть її труп, чого, я щиро сподівалася, не станеться. Тож перевірити чи я кажу правду, вони не могли… Що, на жаль, не заважало ректорові сповістити про все моїх батьків.

Щойно я повернулася до кімнати після обіду, як моє дзеркало охопило магічне сяйво — батьки подарували мені його на минулий день народження, бо хотіли, щоб ми могли завжди підтримувати звʼязок. Це був один з останніх винаходів з Північного королівства, що тільки-но почав входити у моду, але й досі був по кишені не кожному.

Маленьке й овальне, у тонкій срібній рамі, воно легко вміщалося просто в кишені, підзаряджаючись від мага, що його із собою носив… Але викликало забагато уваги, тож ми домовилися бачитися крізь нього лише в певний час… Якщо, звісно, раптом не зʼявиться нагальної потреби.

Судячи з виразу маминого обличчя, вона заледве дотерпіла до мого повернення.

— Ліаро, серденько моє! — пробелькотіла вона, — Ми з твоїм татом чули про те, що сталося! Як ти, доню? Сподіваюся ти більше не підеш сама у ліс?

Взагалі-то, я не збиралася. Не тому, що боюся, хоча страх — цілком нормальна реакція на те, що сталося, просто батьки мене виховували поміркованою… Ну гаразд-гаразд! Не завжди мені того здорового глузду вистачало, але зараз усі мої інстинкти кричали, що там, у лісі, мені дуже-дуже пощастило піти цілою. Або ж взагалі піти.

— Звісно ні, мамусю, — покірно промовила я.

Моя мати, леді Зілаєн, завжди була дуже емоційною, але надзвичайно люблячою. Якби вона знала, що Семюель мене зрадив, вже, певно, викручувала б його чоловічі принади, якби батько раніше не стер його на порох… і, звісно, ні про які заручини і йтися не могло б.

Саме тому я нічогісінько їй не сказала.

Попри усю мою любов до батьків, я хотіла помститися зраднику на власних умовах, і своїми силами. А потім… Потім я, звісно, усе їм розповім.

— Моя бідна дівчинко… Я сказала ректорові, що він мусить знайти ту дівчину. Жертва вона чи злодійка, моя доня ніколи не стала б брехати! — провадила вона далі.

Мені ж залишалося лише кивати. Хоча мати, звісно, дещо переоцінювала мою чесність. Взяти хоча б ситуацію із Семюелем…

— Я впевнена, вони зроблять усе можливе…

Насправді, звісно, я такої певності не мала. Я навіть не знала чи сама не вважала б себе брехухою на їхньому місці. Але я була там.

Мати підбадьорливо всміхнулася до мене, намагаючись приховати власну тривогу, а тоді спробувала змінити тему:

— Ну, не будемо про це! Як тобі в новій академії? Ти вже зустрілася з Семмі? Поділилася з ним радісною новиною? Він попіклується про тебе?

Мені коштувало усіх зусиль втримати на обличчі усмішку і не скривитися. Мати мене надто добре знає, якщо вирішить, що в нас із Семюелем щось не так — особисто прилетить розбиратися, і тоді ховатися доведеться вже ще й мені.

— Звісно, мамо. Він найкращий.

Ну що я казала? Не така я вже і чесна. Але, звісно, до “Семмі” мені далеко.

— Що ж, поки ти з ним, я за тебе спокійна, — вона гірко всміхнулася, — Будь ласка, сонечку, будь обережна. Столиця прекрасна, але може бути небезпечною.