4.4

Сміючись, я обійняв дівчаток й потіпав їх по хвилястому волоссю.

— Малі шибениці! Ми бачилися лише тиждень тому, але я можу заприсягтися, що ви підросли!

— Але ж я вища? — спитала Тея, глипаючи на мене великими блакитними очима.

— Звісно ж ні! Це я вища, бо я старша! — заявила Лея.

— Лише на три хвилини! — набурмосившись, зауважила її сестра.

Важко зітхнувши, Сайрен відклав документи у бік та підвівся.

— Дівчатка, дайте дядькові спокій. Хіба ви не збиралися на кухню, поїсти коржиків із шоколадом?

— Ура, коржики! — однієї згадки про десерт виявилося достатньо для того, щоб дівчатка викрутилися з моїх обіймів та вибігли з кабінету.

І ось, нарешті, ми з братом залишилися сам на сам.

Його важкий погляд зустрівся з моїм. Попри вдавану суворість, Сайрен завжди любив мене, й не міг на мене по-справжньому злитися, навіть коли я свідомо порушував правила. Тож, замість насварити мене, він змирився й просто обійняв мене.

— Не думав, що ми побачимося так скоро, — видихнув він, — Невже в академії стало аж так нудно, що ти не дотерпів навіть до наступних вихідних?

Я пригадав новеньку й усе, що сталося за останню добу, й мимоволі всміхнувся.

— Та ні, скоріше навпаки. Тому я і тут.

В Сайрена завжди була чуйка на те, коли щось не так, тож і цього разу він напружився від моїх слів.

— Що трапилося?

Звісно, я не збирався вдаватися в усі подробиці романтичної драми новенької, і те, як в усе це мимоволі було втягнуто мене. Як і про мій інтерес до неї…

“Якого немає”, — єхидно гмикнув голос Зірʼєна в моїй голові. Проте я знову проігнорував його.

…І про шпигунські заклинання.

Натомість я розповів йому про те, про що гуділа уся академія. Про зникнення неіснуючої адептки та чутки.

Навіть попри те, що виявилося, що цієї дівчини не було у списках адептів, під кінець моєї розповіді Сайрен був не на жарт занепокоєний. Особливо коли я поділився із ним роздумами бога омани.

— Рене… — почав було він, але я його перервав:

— Я не піддамся на його хитрощі. Ти ж знаєш, я не дурний.

Брат похитав головою, втомлено сівши назад у крісло.

— Ти знаєш, на його вмовляння піддавалися не лише дурні. Він знайде те, до чого ти не байдужий, якесь слабке місце, і натисне на нього, щоб отримати бажане.

— Зі мною це не пройде, — я почухав потилицю, почуваючись незатишно від того, що брат досі вважає мене нерозважливою дитиною, хоча ми вже зрівнялися у зрості, і я його навіть трішечки перегнав, — Але я вирішив попередити тебе. Якщо ректор, як і половина академії, вирішить, що це був лише дурний жарт, і не розслідуватиме…

Сайрен кивнув з серйозним виразом обличчя.

— Гаразд, я посприяю тому, щоб залучити до розслідування залучили когось, хто вже мав досвід у подібних справах. Але, Рене… Не лізь у це. Мені не подобається те, що Зірʼєн намагається втягнути тебе у щось небезпечне. Якщо в академії коїться щось погане, я хочу бути впевненим у тому, що ти будеш у безпеці. Не лише від бога омани.

Я почув, як Зірʼєн невдоволено цокнув язиком, ніби образившись.

— Ти хочеш, щоб я не втручався?

— Саме так. Це не жарти, Рене, — він суворо подивився мені в очі. Цього разу Сайрен не збирався торгуватися, — Знаю, ти цікавий. Я та адміністрація академії заплющуємо очі на твої експерименти, допоки вони не ставлять під загрозу твоє та чужі життя, бо ти геній, і магічна наукова спільнота покладає на тебе великі надії. Але якщо ти втручатимешся у слідство, я вживу заходів.

— Яких? Приставиш до мене наглядальницю, ніби мені пʼять років?

Я не мав би сердитися на нього. Сайрен лише хотів захистити мене, як завжди робив. Але часом надмірна опіка дратувала.

Так, в дитинстві за мною дійсно був потрібен нагляд, оскільки моя магія прокинулася зарано, й певний час була неконтрольованою. Навіть зараз я був змушений усюди носити обмежувачі, просто заради перестороги.

Але я більше не був дитиною. Я навчився контролювати свою магію, і точно не потребував няньки.

— Так, якщо буде така необхідність, — холодно відказав брат, — Тож не випробовуй долю, Рене. Не лізь. 

“Так, залиш усе дорослим дядькам-слідчим”, — з явною насолодою підбурював мене Зірʼєн. І зазвичай я не вівся на його провокації, але цього разу він змусив мене різко підвестися з-за столу.

— Гаразд, я не втручатимуся, — відказав я.

З грудей Сайрена вирвалося полегшене зітхання, й на мить я відчув укол провини через те, що додаю йому головного болю. Він здавався виснаженим.

— Добре, — він провів рукою по обличчю, — Будь ласка, будь обережний. Особливо з Зірʼєном. Йому не можна довіряти.

На мою думку, лише дурень цього не знав. Він ж бо буквально бог омани. Ким треба бути, щоб довіритися йому?