РОЗДІЛ 4

Рен

Вже до ранку академія повнилася чутками про зниклу адептку, якої не існувало.

Хтось подейкував, що хтось просто вирішив жорстоко пожартувати над новенькою. Інші вважали, що хтось міг проникнути на територію академії, замаскувавшись під адептку.

Хай там як, офіційно адміністрація академії заявляла, що немає причин для паніки, оскільки перевірка показала, що усі адепти, невиспані після вечірки, на ранок підтвердили свою присутність в кабінеті ректора.

Це, звісно, не додало новенькій ані популярності, ані друзів. Злі адепти, що мучилися з головним болем від світанку, позирали на неї з бажанням скорої відплати, або ж просто ігнорували.

Не ігнорувала її тільки похмура вампірка, що, здавалося, взагалі ні з ким не спілкувалася, сховавшись під зачаклованою парасолькою, і Семюель.

Вони зустрілися надворі, й він обійняв Ліару, заспокійливо погладжуючи по волоссю.

— Вони не злитимуться вічно, — запевняв він її, — Ось побачиш, за тиждень вже всі це забудуть…

— Але я знаю, що я бачила! — роздратовано відказала вона, відштовхуючи Семюеля, — Я знайшла окуляри, і там, у лісі, хтось був! Ти маєш мені вірити!

Слідкуючи за ними, я вигнув брову, дивуючись її наївності.

Дивно було чекати довіри від когось, хто сам на неї не заслуговував.

— Ну звісно, я вірю, — мʼяко промовив він, губи Семюеля викривилися в слабкій усмішці, — Я вірю, що ти бачила якусь дівчину, і вона назвалася Емілією…

— Емілі, — ледь тамуючи гнів, виправила його Ліара, — Її звали Емілі.

— Це вона так сказала, але ж ректор сказав, що ніякої Емілі в тій кімнаті чи на третьому курсі немає. Вона тебе обманула. Певно, і окуляри їй насправді не потрібні…

— Вони справжні, — різко відказала вона.

— Навіть якщо так, — важко зітхнув Семюель, явно втомлений від цієї розмови. Не треба було влазити до нього в голову, щоб зрозуміти, що він вважає усе це дурнею, не вартою уваги, — гадаю вона просто зробила те, заради чого обдурила тебе, та втекла через ліс, де і загубила ті окуляри. Певно, її ти й чула.

— Але чому вона не відізвалася! Вона могла сказати, що просто гуляє лісом, і я б ні про що не здогадалася, і не довелося б йти до ректора й викривати її брехню! Адже тепер адміністрація має розібратися як і хто обійшов захист академії.

— Звідки мені знати? Може боялася, що її спіймають, того й вирішила не повертатися за окулярами… — він спробував знову обійняти її, і цього разу Ліара не чинила опір, попри те, що їй це не подобалося, певно, щоб не викликати в нього підозр.

— Можливо, — тихо відказала вона, втім, сама у це не вірила.

Семюель нахилився й поцілував її у маківку, впевнений, що ця тема позаду.

— Облиш це, Ліаро. Дурний це жарт чи якийсь злочин, адміністрація розбереться. Якщо вони вирішать, що для цього є підстави — викличуть слідчих. Тобі не варто забивати собі цим голову.

— Угу, — без ентузіазму мугикнула вона, а тоді помітила мене крізь натовп й невдоволено стиснула щелепи.

Вочевидь, я їй не подобався також. Це можна було зрозуміти: багатьом не подобається, коли хтось, особливо хтось незнайомий, стає свідком їхньої слабкості. Особливо коли немає певності у тому, як вони цю інформацію використовуватимуть…

— Це та новенька? — шепотілися другокурсниці в мене за спиною.

Дві дівчини дивилися просто на неї, й навіть не намагалися приховати того, що вона є обʼєктом їх обговорення.

— Так, певно задоволена собою.

— Чому? Мені вона здається наляканою… Не можу уявити хто міг так жорстоко пожартувати…

— Яка ж ти наївна! — гмикнула до неї інша, — Хіба не розумієш? Не було ніякої дівчини, ось чому адміністрація така спокійна! Певно вона усе вигадала, щоб пожартувати над всією академією.

Це було сумнівно. Її гнів та розгубленість здавалися справжніми. Проте інші не були такими спостережливими, особливо після того, як їм зіпсували свято та відпочинок.

— Який жах… — ахнула дівчина.

— Її мали б покарати. Не розумію чому ректор взагалі до неї дослухався. Вочевидь вона просто має нездорову жагу до уваги. Хай тепер насолоджується своєю славою, коли уся академія її ненавидить.

Я цокнув язиком.

За роки свого прискореного навчання, я навчився уникати конфліктів, наскільки це було можливо. Мене не цікавили бійки та скандали. Та і загалом спілкування.

Але новенька, схоже, тепер позбавлена цього привілею.

Не те щоб мені було не однаково. Хоча, зізнаюся, мені було її трохи шкода. Спочатку дізналася, що принц її мрії — звичайний зрадливий засранець, а тепер оце. Гіршого початку навчального року складно було уявити.

“Ну чому ж? — промуркотів зухвалий голос бога в моїй голові, а тоді почав перераховувати: — Вона могла померти в тому лісі, якщо там справді був злочинець чи викрадач, могла зникнути, як ця Емілі…”

Я попросив би його стулитися, але для цього мені довелося б визнати, що я його чую, а Зірʼєну тільки цього і треба.