3.5

Як я і припускала, потрапити до викладацького крила було геть не так просто, як до чоловічого гуртожитку. Ще до того, як ми торкнулися дверної ручки, нас зустріли охоронні чари. А саме срібна змія, що на перший погляд здавалася просто прикрасою.

Те, що мало бути неживим та нерухомим, раптом зарухалося й зашипіло, немов справжня змія, дивлячись на нас своїми срібними очима.

— З-з-зовс-с-сім з-з-знах-х-хабніли!.. — прошипіло створіння, не зводячи з нас погляду, — Ніч-ч-ч на дворі-с-с, а вони ш-ш-шляються!

— Нічого ми не шляємося, — недобре примружилася Юмі, й, судячи з її войовничого вигляду, вже була готова надавати срібній зміюці стусанів, тож мені довелося втрутитися, ставши між ними, й примирливо піднявши руки вгору.

Я знала, якщо вартовий вирішить, ніби ми — якісь хуліганки з дурними жартами, точно не пропустить до викладачів, тож довелося виправити враження:

— Вибачте, що ми потурбували вас о такій годині, вельмишановний пане. Але одна з адепток загубилася в лісі. Її немає ані в гуртожитку, ані на святі. Я знайшла її розбиті окуляри між дерев…

Я з усіх сил намагалася не показати свого роздратування від того, що я мушу повторювати по колу одну й ту саму історію, поки йде дорогоцінний час, а Емілі, ймовірно, у небезпеці, якщо взагалі жива. Звісно, я воліла не думати про найгірше, проте страх вже пустив свої корені в моєму розумі.

— Ти впевнена-с-с-с, щ-щ-що ц-ц-це с-с-саме її? — перепитав змій, і я слухняно закивала.

— На них був її ланцюжок! Я спробувала покликати її, коли знайшла їх, і роздивилася навколо, але вона не відізвалася. Проте… Я готова поклястися, що там хтось був! Будь ласка! Нам дуже треба поговорити з викладачами!

— Щ-що ж ви одраз-з-зу не с-с-сказали! — прошипів змій, так, ніби це ми тут спеціально час тягнемо, а тоді згорнувся кільцем, клацнув замок, і двері нарешті відчинилися, а ми з Юмі влетіли всередину.

Щоправда, сильно це нам завдання не полегшило, адже попереду була ще ціла купа зачинених дверей. Ми обидві зупинилися, з сумнівом переглядаючись, й розмірковуючи, чи нам, бува, не постукати в перші-ліпші двері, як раптом з боку сходів на іншому кінці коридору почулися квапливі кроки, а тоді ми побачили ректора в мʼяких капцях, домашніх штанях та простій білій сорочці.

Усе, включно з безладом на голові, вказувало на те, що його щойно висмикнули з ліжка.

Я читала, що зазвичай ніхто з викладацького складу не ночує на території академії, бо більшість має свої сімʼї, тож натомість для них налаштовані персональні переходи, повʼязані з їхніми кабінетами. Певно, ректор саме через такий і пройшов.

Він був на диво молодим. Перш ніж потрапити сюди, я чесно уявляла собі якогось дідуся з довгою сивою бородою, та аж ніяк не молодого красеня без жодного натяку навіть на щетину.

— До мого кабінету, — рівним, але суворим голосом наказав він, і ми послухалися.

Піднімаючись крученими сходами, я піймала себе на відчутті, ніби в мене величезні неприємності, хоча, звісно, нічого поганого не робила. Так, я була на вечірці, але формально її дозволили, тож… Нічого понад міру.

Кабінет ректора був розташований на останньому поверсі вежі, тож останні сходинки я практично повзла, задихаючись, мов стара собака, тоді як ректор та Юмі навіть не зопріли.

В запропоноване крісло я звалилася з грацією мішка картоплі, і навіть не мала сил соромитися за це. Байдуже, я однаково не бойовий маг, хоча більша частина з них дійсно стихійні маги. Я ні за що не підписалася б на десять додаткових годин тренувань щотижня, бо тоді б точно віддала богам душу.

Не те щоб вона була комусь конче треба.

Звісно, ні в кого не було ані часу, ані бажання чекати, поки я віддихаюся, тож Юмі почала переповідати ректору усе те, що нещодавно розповіла їй я, поки я, тримаючись за бік та важко дихаючи, вийняла з кишені плаща розбиті окуляри Емілі.

На щастя, ректор не став перепипувати в мене чи я впевнена у тому, що окуляри належать саме зниклій адептці, й негайно почав виплітати пошукове заклинання… Однак за кілька хвилин воно повернулося, не принісши жодного результату.

Варіантів було кілька: або щось блокувало пошук Емілі, або ці окуляри їй не належали.

Поки ми сиділи, ректор звʼязався з комендантом жіночого гуртожитку, з моїх слів назвав імʼя та факультет, щоб підняти інформацію про зниклу адептку та звʼязатися з її родиною, однак отримав неочікувану відповідь.

Ніякої Емілі з третього курсу цілительського факультету в тій кімнаті не було. І на цьому курсі взагалі не числилося жодної адептки з таким іменем.

На мить я застигла, розгублено кліпаючи очима й хапаючи ротом повітря, а тоді підвелася з крісла:

— Але ж це неможливо! Я сама її бачила! Білявка в окулярах! Я допомогла їй донести підручники до кімнати… Та вони ж, певно, й досі там!

Юмі з сумнівом подивилася на мене. З виразу ректора взагалі було неможливо зрозуміти чи він вірить бодай частині того, що я кажу, і від цього мене накрило хвилею жаху і обурення.

— Можливо ти щось наплутала… — обережно промовила вампірка.

— Ні! Я була там, в твоїй кімнаті, десь пообіді, тебе там ще не було, але Емілі була там! Вона провела мене, щоб я отримала розклад і підручники, показала мені їдальню… Вона розповідала, що стала першою цілителькою серед кількох поколінь некромантів у своїй родині!