3.4

❦

Буває, ще не маєш доказів, але вже знаєш, що сталося щось погане. Саме так я почувалася, коли бігла з лісу в бік академії, хоча й до останнього хапалася за надію, що усе не так погано. Можливо Емілі дійсно просто залишила розбиті окуляри у лісі, й повернулася до гуртожитку.

Перш ніж підняти на вуха адміністрацію академії, я мусила переконатися в тому, що вона просто зараз не спить у своєму ліжку, тож бігла з усіх ніг просто до дверей її кімнати.

Від навантаження мені кололо бік, а груди палали вогнем від кожного вдиху, але я не зупинялася, аж поки не опинилася на потрібному поверсі, а тоді, ледь не згинаючись навпіл, закалатала у двері.

— Емілі, ти там? — з надією покликала я.

З того боку почулися чиїсь тихі кроки, і я вже було відчула полегшення, коли двері відчинилися, й на порозі застигла невдоволена дівчина. Раніше я її не бачила ані надворі, ані на вечірці, і це можна було сказати з певністю, бо таку дівчину було важно не помітити: бліду, з підведеними чорною помадою губами, довгими темними віями та чорною мереживною сукнею, вона скидалася на моторошну ляльку.

Її біле волосся було вкладене навколо голови у складну зачіску — тільки кілька коротких пасем, спеціально закручених та зафіксованих, обрамляли обличчя спереду.

Але найбільше вражали її очі. Червоні. І не такі червоні, як бувало, коли хтось не міг дати раду сльозам.

Вона була вампіркою.

Я була така вражена від зустрічі з нею, що на мить розгубилася і вже майже забула що я тут роблю. Аж поки та невдоволено не спитала:

— Чого тобі?

Не надто дружелюбно. Втім, підозрюю я також не зраділа б, якби хтось ломився до моєї кімнати серед ночі.

— Я шукаю твою сусідку, — ніяково промовила я, обережно зазираючи їй за плече, сподіваючись, що побачу Емілі на ліжку, або ж почую шум води з душу. Однак кімната за спиною дівчини була цілковито порожня, тож мені довелося продовжити: — Її звуть Емілі. Ми познайомилися сьогодні.

— Гадки не маю про кого ти говориш, — закотила очі незнайомка, — Я ще не бачила жодної зі своїх сусідок. Певно вони десь там, на тій дурній вечірці.

Схоже, подібні заходи викликали в дівчини огиду. Цим вона трохи нагадувала мені Міру. Втім, я не мала часу на приємні спогади. Впевненість у тому, що Емілі потрапила в біду, тільки посилилася.

— Ні, її не було на вечірці. Я… Я щойно звідти. Хотіла відпочити від галасу і сусідок, тож пішла прогулятися до лісу, і… — сунувши руку до кишені плаща, я дістала звідти розбиті окуляри, — Я знайшла їх там.

Дівчина миттю напружилася. Вона досі позирала на мене з недовірою, однак сприйняла мої слова серйозно — я бачила це в її очах.

— Ти впевнена, що вони належать їй? — спитала вампірка. Я рішуче кивнула.

— Бачиш цей ланцюжок? — я показала окуляри з іншого боку, — Це точно її. І це не все. Там, у лісі, коли я знайшла їх, мені здалося, що там був хтось ще.

— Можливо це вона і була? Шукала свої окуляри? — з сумнівом припустила дівчина. Проте я похитала головою.

— Я її кликала, але ніхто не відізвався. Навіщо б їй було тікати від мене, ще й без окулярів? Бачиш ці лінзи? Вона без них, певно, взагалі ніц не бачить. Як би вона вийшла з лісу? — розмірковуючи, я сховала єдиний доказ назад до кишені, й обійняла себе за плечі.

— Гаразд, треба до адміністрації, — зітхнула вона, з явним жалем.

Певно, вампірка, як і я, не так мріяла провести цю ніч, проте не залишила мене в біді, швиденько перевзувшись у чорні чобітки на широких підборах, і відправившись зі мною до викладацького корпусу.

— Нам, ймовірно, будуть не раді, — попередила вона, спускаючись зі мною сходами. Третій курс розмістили на третьому поверсі, тож нам довелося подолати кілька сходових прольотів, перш ніж ми знову опинилися надворі.

Я добре уявляла наскільки невдоволеними будуть викладачі на чолі з ректором, коли я повідомлю їм про свої підозри, але не могла просто змовчати, сподіваючись на краще.

Якщо з Емілі дійсно сталося щось жахливо, кожна хвилина може стати останньою. А якщо усе це дарма і з нею все добре… Що ж, принаймні я добре спатиму решту ночі.

— Як тебе звуть? — оскільки ми обидві ризикували потрапити в немилість усього викладацького складу, я вирішила, що ми мусимо принаймні познайомитися.

— Юмі, — відказала вона.

Я всміхнулася. Імʼя було гарним, хоча і незвичним.

Раніше я не особливо спілкувалася з представниками її роду — ті віддавали перевагу своїм, й трималися якнайдалі від чужинців, але я не поділяла загального страху. Не тоді, коли кров можна було отримати легальним чином, не ризикуючи потрапити до вʼязниці чи на плаху.

— Мене звуть Ліара. Дякую, що пішла зі мною. Якщо чесно, я тут не дуже добре орієнтуюся. Це мій перший день.

Юмі не відповіла. Вона загалом здавалася не дружньою і доволі мовчазною, втім дівчина не зачинила переді мною двері, нехай навіть і не була знайома з Емілі. Тож в неї добре серце.

Принаймні вона справедлива.

В памʼяті зринули спогади про те, як мене зустріли власні сусідки після вечірки, й на душі стало гірко.