3.3

Він нічого не сказав, але на його обличчі так і було написано: “Я гадав ти розумніша”.

Я сама, відверто кажучи, була не в захваті від себе, а від неприхованого осуду незнайомця на душі було ще паскудніше, тож, проігнорувавши його, я пішла далі коридором, сподіваючись, що встигну забратися звідси, перш ніж Сем вийде з ванни та піде мене шукати. Якщо, звісно, взагалі піде.

Можливо він відчує полегшення, коли зрозуміє, що мене немає.

Певно, нелегко вдавати радість, коли ти аж так завинив, і за крок від великих неприємностей, включно із зіпсованими стосунками між родинами.

Не те щоб я його жаліла.

Двір та коридори академії були порожніми. Було чутно лише шурхіт дерев та ухкання сов.

Певно викладачі відсипалися перед початком занять, а адепти були надто зайняті вечіркою, тож спитати дорогу не було в кого.

На щастя, я знайшла шлях до жіночого гуртожитку з першої спроби, а увійшовши до кімнати — з подивом зауважила, що дівчата вже повернулися.

Вони сиділи поруч, на ліжку Теї, чиї очі були червоними від сліз. Мел обіймала її за плечі, намагаючись втішити.

Звісно, я не відчула полегшення від того, що цей вечір був поганим не лише для мене.

— Тіє? Що сталося? — тихо спитала я, зазираючи їй в обличчя. Проте вона лише стиснула губи та відвернулася.

— Дівчата?

Здивовано кліпнувши, я подивилася на Мел, однак і та відмовлялася на мене дивитися, не приховуючи роздратування.

Це було дивно, адже я точно не робила нічого такого, щоб вони ігнорували мене чи злилися на мене. Я загалом ніколи раніше ні з ким не сварилася. Взагалі. В жіночій академії мені навіть вдалося примирити між собою дівчат, що не могли терпіти одна одну. А це…

Це було щось нове. І точно неприємне. А найгіршим було те, що вони навіть не збиралися мені нічого пояснювати. Просто в одну мить вирішили зробити мене вигнанкою у спільній кімнаті.

Який чудовий перший день.

Стиснувши губи, я вирішила не допитуватися. Якщо їм так хочеться грати в мовчунів — нехай. Я не робила жодній з них зла, тож не збиралася вибачатися або ж поводитися так, ніби я в чомусь винна.

Не бажаючи їх бачити, я швидко перевдягнулася, накинувши плащ від вечірнього повітря, та вислизнула з кімнати.

Прогулянка мала допомогти із впорядкуванням думок і почуттів. Дати мені час примиритися з коханням, що було приречене від самого початку, і дружбою із сусідками, яка не склалася. А ще з тим, що це, ймовірно, буде найгірший навчальний рік у моєму житті.

Якби ж я тільки могла усе відмінити! Просто забрати свою заявку на переведення до столичної академії магії, пояснити усе батькам, розірвати ці кляті заручини та виплакатися Мірі! Але ж мені ніхто не дозволить так вчинити, коли навчальний рік вже майже почався. Та і я сама не звикла так легко відступати.

Просто… Мені було важко, а поряд не було нікого, з ким я могла б поговорити.

Звісно, я могла б написати Мірі, але відповідь, ймовірно, прийде тільки завтра.

Якби я була старшою, можна було б спробувати подати заявку на привʼязку духа. Її, звісно, не всім схвалюють, та й виходить, зрештою, лише в половини, але, якби я впоралася, в мене завжди поряд був би вірний друг та компаньйон.

Хлюпнувши носом, я сама не помітила, як забрела глибоко у хащі поряд з академією. Останні промені сонця вже зникли, а над академією піднявся місяць-молодик. Повітря стало прохолоднішим, змусивши мене щільніше кутатися у плащ, однак я не збиралася повертати. Не зараз.

Я хотіла ще трохи побути насамоті. У тиші. Без злісних поглядів сусідок, яких я не заслуговувала, без Семюеля, на якого я сама не могла дивитися. І без цього брюнета, з яким ми постійно зіштовхуємося.

Це наштовхнуло мене на думку, що не така вже ця академія і велика.

За академією була територія кладовища, де некроманти та бойовики проводили практичні заняття, та ліс. Блукати серед надгробків я не збиралася — це було б не лише небезпечно, а й не дуже шанобливо, тож попрямувала просто до дерев.

В лісі пахло мохом та вологою землею. З усіх боків мене оточували високі багаторічні дерева, і я вперше за кілька годин змогла вдихнути на повні груди.

Нарешті я була сама.

Я не боялася заблукати — біля мого дому та жіночої академії був великий ліс, який я досліджувала від самого дитинства, тож я чудово орієнтувалася в такій місцевості. Навіть якби я трохи загубилася — варто було б просто піти за вітром, і той вивів би мене куди треба.

Звісно, це був інший ліс, з іншими рослинами, проте я дивним чином знову відчула себе, мов вдома, а в грудях спалахнула надія на те, що увесь цей задум із переведенням — не повна катастрофа.

Аж тоді я почула якийсь неприємний хрускіт під своїми чобітками. Незвичний для лісу.

Опустивши погляд, я побачила розбиті окуляри, які миттю впізнала. Вони належали Емілі — дівчині, якій я допомогла донести підручники до її кімнати. Та сама оправа, той самий ланцюжок з невеликою срібною зіркою.

Але самої Емілі ніде не було.