3.2

Кімната Семюеля виявилася саме такою, як я і уявляла. Загалом за розміром та кількістю меблів вона не відрізнялася від нашої з дівчатами, хіба о оздоблена була у сірих та смарагдових кольорах.

На щастя, ліжка були застелені, й на перший погляд не було ані загублених прикрас, ані жіночої мереживної білизни.

Він, звісно, в разі чого відбрехався б, мовляв це забула дівчина його сусіда, та я однаково знала б правду.

Це на краще. Було б набагато гірше, якби я і далі продовжувала жити в ілюзіях, де Семюель — кохання усього мого життя, вийшла за нього заміж та створила б родину. Ніж такий шлюб, краще вже ніякий.

— Ось так, — він обережно посадив мене на ліжко, а сам відійшов до столу, де стояв зачаклований глечик прохолодної води, й налив мені у склянку, — Тримай, має стати легше.

— Дякую.

Найбільше я хотіла виплеснути цю воду йому в обличчя, проте зараз я не могла зробити це так, щоб це скидалося на випадковість, та й насправді, після усього пережитого стресу, хотілося і їсти, і пити. Тож я усе випила, а, коли передавала йому склянку, та “випадково” вислизнула в мене з рук.

Дзвін пронісся порожньою кімнатою, й гострі скалки розлетілися на всі боки. Я ж притисла долоні до рота, ховаючи усмішку.

— Ой, вибач! Мабуть досі слабкість, вона просто з рук вислизнула, я приберу…

Звісно, насправді я не збиралася цього робити. Навіть якби не була ображена на нього, в мене була моя магія повітря, і я чудово вміла нею користуватися. Та я знала, що Семюель перехопить мою руку, перш ніж нахилитися.

— Ні! То нічого. Я сам приберу, — промовив він, присідаючи переді мною, й почав збирати розбите скло, — Не хочу, щоб ти поранилася.

Такий уважний… І такий передбачуваний.

Краще б думав про те, як мене ранить його зрада, гівнюк.

Дивлячись на його маківку та сконцентрований вираз обличчя, я раптом відчула, як очі знову застеляють злі сльози.

Я ж думала, що він інший. Гадала, що Семюель турботливий і чуйний… Може частково він справді був таким, але він не кохав мене. І, вочевидь, не поважав, якщо вважав за нормальне запевняти мене у коханні, і спати з іншими дівчатами в мене за спиною.

Звісно, я знала, що договірні шлюби існують. І, якби в нас планувався саме такий, якби він мене не обманював, ми, можливо, могли б стати друзями… Але не чоловіком і дружиною, бо шлюб без кохання — це не для мене.

Прибравши скалки, Семюель помахом руки перетворив їх на пісок і відправив у смітник, а тоді кинувся до мене.

Я не хотіла, щоб він бачив мої сльози. Він був того не вартий. Жодної краплі. Але не могла зупинитися, і від того плакала ще завзятіше.

Семюель обхопив моє обличчя долонями, зазирнув в очі, навіть оглянув ноги та руки, щоб переконатися в тому, що я не поранена, і, мабуть, гадки не мав як дати мені раду й чому я взагалі плачу.

— Ну-ну, Ліаро, що таке? Ти так засмутилася через склянку?

— Так, — збрехала я.

Мабуть, сьогодні я брехала більше, ніж за все життя. А колись вважала, що він будить у мені все найкраще!

— То нічого, — він обійняв мене, пригорнувши до міцних грудей, та заспокійливо погладив по волоссю, — То ж дрібниці…

Ага. І зрада, мабуть, для нього теж дрібниця? То може мені теж собі коханців завести?

Звісно, я це не серйозно. Мені гидко від самої думки про це. Але ж це так несправедливо, що страждаю тільки я!

— Я хотіла, щоб усе було ідеально, — схлипнувши, промовила я. І це була перша правда, яку я йому сьогодні сказала.

— Я знаю.

— Я мріяла, як побачу тебе, як скажу, що здала вступні екзамени і добилася переводу, що це буде найкращий, найромантичніший день у моєму житті.

— І він найкращий, Ліаро.

Ні. Він найгірший. Але йому я цього не скажу.

Я, направду, гадки не мала що робити. На думку спадали лише дрібні дитячі капості, і поки що Семюель був занадто терплячим до мене.

Було б набагато легше, якби він просто зірвався, замість всміхатися мені і втішати. Бо, нехай голова знала, що це брехня, що він — негідник і зрадник, серце однаково тягнулося до нього. Воно було не здатне так швидко забути усе те добре, що було між нами, і десь там жевріла дурна маленька надія на те, що він — той самий Сем, якого я знала і кохала.

А найгірше те, що через свій дурний план я навіть не могла накричати на нього. Не могла спитати як він міг так вчинити зі мною. Чому? Невже йому було недостатньо того, що було між нами? Чому він не поговорив зі мною відверто, перш ніж це сталося?

Погоджуючись прийти сюди, я сподівалася, що він викриє себе. Що зробить щось, що нагадало б мені, що він негідник, не вартий того, щоб витрачати на нього сльози та свій час.

Але Сем не міг мені дати навіть цього.

Як же я його ненавиджу. Ненавиджу найбільше у світі.

Минуло кілька хвилин, перш ніж мої сльози висохли, а плечі припинили тремтіти. Кілька хвилин, що їх я провела на його плечі, попри те, що обіцяла собі його не торкатися. А тоді вдала, що задрімала, щоб уникнути поцілунку, дочекалася, поки Сем вкрив мене ковдрою, поцілував у чоло і пішов до душу. Щойно за ним зачинилися двері — я втекла, швидкоруч написавши йому записку з безглуздими виправданнями, хоча він був того не вартий.