РОЗДІЛ 3

Ліара

Мені було гидко навіть дивитися на нього. Доторки, усмішки і фальшиві слова були нестерпними, але я мусила через це пройти. Щоб перетворити його життя на страждання, я мала лишатися поруч — так близько, як може тільки наречена.

Кажуть, від кохання до ненависті — один крок, і я його вже зробила.

Звісно, я могла б вирішити усе інакше. Могла б зіпсувати його репутацію, повідомити наших батьків про все, що сталося, й добитися розірвання заручин вже завтра. Але це було б надто легко для нього.

Він зрадив мене, витратив мій час, і тепер я збиралася як слід повеселитися. Байдуже скільки мені доведеться його терпіти.

— Ти не втомилася? — спитав він, — Хочеш підемо туди, де тихіше?

Раніше я б розтанула від самого його ніжного погляду, й була б надзвичайно щаслива від того, що він — мій наречений, проте зараз я вже знала який він насправді, й бачила його наскрізь.

Мерзотник. І як я могла нічого не знати? Не помітити раніше?

Бо на відстані легше брехати. Особливо коли ви бачитеся лише кілька разів на рік.

Міра завжди ставилася до нього із підозрою, але я вважала, що це тому, що в неї проблеми з довірою, й вона не знає Сема, й просто хоче мене захистити… Та виявилося, що вона мала рацію. Це я геть не знала його.

— Куди? — чи не в кімнату для розваг з іншими дівчатами? Може цей бовдур вже уявляє, як візьме мене на тому самому ліжку, що, певно, ще й охолоти не встигло?

Темряво, в мене скоро обличчя зсудомить від цієї дурнуватої посмішки!

— Ну, — він переплів наші пальці, ласкаво погладжуючи шкіру моїх долоней. Мені, мабуть, було б приємно, якби не було так огидно, — Я міг би провести тебе до твоєї кімнати, щоб ти могла виспатися, або ж…

Семюель зазирнув мені в очі, й раніше я би мріяла про те, щоб він мене поцілував. Але не зараз.

Хто зна що він робив своїм ротом.

— Або ж? — невинно змахнувши віями, спитала я, намагаючись приховати нудоту.

— Моя кімната ближче, — Фу! — Ти могла б відпочити там… — його погляд ковзав моїм обличчям, й ненадовго зупинився на моїх губах. Семюель нахилився до мене, й, вичекавши ідеальний момент, я щосили зацідила йому головою у підборіддя — так, що аж в голові на мить задзвеніло.

Але задоволення було сильнішим за біль, особливо коли я побачила, як він скривився, тримаючись за щелепу.

— Ой, вибач! — вдавано ахнула я, ховаючи усмішку за фальшивим занепокоєнням, — Ти в порядку?

Семюель закивав, хоча руку від щелепи прибрав не одразу, а тоді ще й не поспішав розмовляти — певно, язика прикусив. Але швидко вдяв себе в руки і спитав:

— А ти? Як твоя голова?

— Ох… — що тут скажеш, коли мені від радощів біль минувся? Але я, звісно, не збиралася полегшувати йому життя, тож простогнала: — Трохи голова обертом… Ти не міг би принести мені води?

Знайти просту воду на вечірці, де розливають лише пунш — справа нелегка. Я знала, що йому доведеться йти до кімнати, щоб налити мені воду, й була не проти поганяти його гуртожитком. Це, звісно, не так приємно, як змусити його корчитися від болю, але теж згодиться. Зрештою, в нас попереду ще цілий рік… Якщо він не зійде з ґлузду раніше.

Та він і тут переграв мене, бо раптом підвівся з крісла, в якому ми сиділи удвох, і підхопив мене на руки.

— В мене є краща ідея. Тобі краще прилягти.

Ні, ну ви тільки подивіться на цього нахабу!

Мене розпирало від люті, а бажання прибити мого нареченого магією до найближчої стіни було майже нестерпним, і все ж я стрималася. Навіть змусила себе обійняти його за шию, не намагаючись придушити, й подивитися йому в очі закоханим поглядом.

Потім. Зроблю це потім, — заспокоювала я себе.

Просто зараз, в його кімнаті, я теж зможу наробити лиха, якщо буду швидкою і непомітною. Головне підійти до цього з розумом.

Від мене він однаково нічого не отримає. Сама я не погоджуся, а Семюель, хай який огидний зрадник він є, ніколи не силуватиме. Головне, щоб відсіч не була занадто різкою — не можна, щоб він засумнівався в моїх почуттях до нього.

— Ох, — з придихом мовила я, “соромʼязливо” ховаючи обличчя в нього на грудях, — Але ж усі дивляться…

І та дівчина, з якою ти переспав менше ніж годину тому, також. Невже анітрохи не боїшся того, що вона може мені розповісти?

Я хотіла зачепити його, чекала, що він напружиться, підітне губи, сховає погляд. Шукала бодай якісь ознаки сорому. Однак ті так і не зʼявилися. Схоже, він був на це просто не здатний.

— Ну і нехай. Ти ж моя наречена, — всміхнувся він, — Я не збираюся тебе ховати.

Хіба? А я була майже впевнена, що Семюель попросить мене не розголошувати наші заручини, щоб уникнути небажаної уваги.

Невже він такий впевнений, що його коханки мовчатимуть? Чи гадає, що я однаково не повірю нікому, крім нього?

Цікаво, чи повірила б я комусь, якби не побачила усе на власні очі? Якби не піднімалася до його кімнати, й не чула, як він зве когось крихіткою та розповідає про свої фантазії під стогони і ляскання тіл?