РОЗДІЛ 2

Рен

Я не вперше був свідком того, як якась адептка плаче під дверима кімнати цього бовдура. Він змінював їх, ніби рукавиці, й жодна з них не затримувалася в його ліжку надовго. Хоча вони намагалися.

Дехто влаштовував гучні скандали просто під його дверима, і їх геть не хвилювало те, скільки незручностей вони цим додавали його сусідам. Дехто плакав і благав. Дехто погрожував, і обіцяв, що він ще про це пошкодує.

Та зазвичай усе це ставалося вже після того, як Семюель затягував їх у ліжко, а дівчину, яка прийшла до нього сьогодні, я бачив вперше — в цьому в мене не було сумнівів, адже я завжди мав неперевершену памʼять. Й вона була горда. З тих, що, як мені здається, зазвичай не звʼязуються з такими засранцями. Їй ніби було соромно за свої сльози. 

Переважно я у це не лізу, бо мені діла не має до чужих любовних драм, поки це не заважає мені спати. Тож гадки не маю що мене змусило заговорити до неї.

Звісно, вона була гарна. З волоссям кольору піщаника, бузковими очима і кирпатим носом. Не надто худа, тож навряд сидить на якійсь дурній дієті “задля краси”. Але я загалом не звертаю увагу на чиюсь зовнішність. Чи принаймні не надаю цьому значення. А цього разу… Щось зачепило.

Можливо те, що я не знав її імʼя, проте вона здавалася дорослішою за інших першокурсниць. Або те, як вона попросила мене не розповідати нікому про те, що я її бачив. Ніби загадка, яку треба розгадати.

Мабуть, це і змусило мені порушити особисте правило не відвідувати вечірки на честь початку навчального року й піти шукати її.

Будь-яка інша дівчина на її місці, скоріш за все, втекла б до власної кімнати, замість повертатися на вечірку з купою святкуючих адептів, та щось мені підказувало, що вона буде там.

І я не помилився.

Незнайомка сиділа на канапі в компанії рудої дівчини з третього курсу та всміхалася… Аж поки її погляд не натрапив на мене.

Лише на мить, але вона розгубила свою впевненість. Кожна клітина її тіла заціпеніла. А тоді хтось звернувся до неї, й усмішка повернулася на її обличчя.

Заінтригований, я також всміхнувся та підхопив з одного зі столиків напій, а тоді вдав, ніби на щось відволікся, щоб вона трохи розслабилася. Однак насправді тримав її в полі зору, й поцілив у її крісло непомітним підслуховуючим заклинанням.

— То як? — спитала в неї руда, — Вдалося влаштувати нареченому сюрприз?

Нареченому? Як цікаво. Випадково не тому, хто переспав майже з половиною академії за останні три роки?

Зробивши ковток колючого пуншу, я знову поглянув на неї, слідкуючи за її реакцією.

— Ні, — голос незнайомки навіть не затремтів, — Цей гуртожиток такий великий та заплутаний… Мабуть, зустрінемося із ним якось іншим разом.

Мел кивнула, ніби так і думала.

— Може просто відправиш йому листа? Навіщо усе ускладнювати із цим сюрпризом? Знаю, ти хотіла, щоб усе було романтично, але тут величезна територія. Ви можете місяць блукати тими самими коридорами і не зустрітися.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася вона. Та, хоч як незнайомка намагалася приховати свої почуття, в ній однаково відчувався холод.

Тож це правда. Семюель — її наречений, а вона гадки не мала про його походеньки наліво. Ще й хотіла зробити йому сюрприз, отже закохана. Чи принаймні була.

Вона могла б вломитися до його кімнати, зчинити скандал та залучити свідків, щоб розірвати заручини, однак вона цього не зробила. Тож вона або наївна дурепа, що вірить, ніби ці стосунки ще можна врятувати, або ж…

Або ж просто не може розірвати їх зараз з якоїсь іншої причини.

— А де Тея? — раптом спитала вона, певно щоб змінити тему розмови, — Ви ж наче були разом…

Зітхнувши, руда закотила очі, а тоді відмахнулася.

— А, це… Вона втекла на побачення з хлопцем, з яким провела літо. Мене вже нудить від розповідей про те, який він вправний в ліжку, милий та уважний. Серйозно, якщо я знову почую про нього від неї, я наїмся сушених жаб з кабінету зіллєваріння. Я сумую за своєю найліпшою подругою, в котрої були інші інтереси, крім дупи якогось пʼятикурсника.

— Моя найліпша подруга мала перевестися сюди зі мною, але було тільки одне вільне місце, — з явним жалем промовила незнайомка, й в очах рудої зʼявився натяк на співчуття.

— Вона також з жіночої академії?

Білявка кивнула, поринувши у спогади.

— Так, ми були сусідками.  Сподіваюся вона зможе перевестися сюди в наступному семестрі. Не знаю, як впораюся тут без неї…

Мел зітхнула, оглядаючи вітальню, тож я відвернувся, щоб вона не помітила, що я досі спостерігаю за ними, і продовжував слухати.

— Ну, принаймні тут навчається кохання усього твого життя, чи не так? — підбадьорливо промовила руда, й від того, що вона це сказала про Семюеля, мої плечі затремтіли від сміху.

Я не був снобом, і знав, що кохання існує. Я щодня бачив його прояви в родинах моїх зведених братів. В тому, як вони дивилися на своїх коханих та їхніх дітей, моїх племінників. Але Семюель? Скоріше розчарування усього життя.