1.3

Як я і розраховувала, вона не відмовилася. Вже напівшляху до її кімнати в жіночому гуртожитку, я знала, що Емілі вчиться на цілительському факультеті, на третьому курсі, й що вона перша цілителька у восьми поколіннях некромантів в її родині.

— Перша? Справді? — здивувалася я.

Емілі всміхнулася й знизала плечами. Думаю вона не вперше чула таке від інших, але це її не турбувало.

— Якщо вірити підручникам, насправді джерело походження цих двох видів магії одне. Тож такі випадки іноді трапляються. Родині, звісно, нелегко прийняти, що я не зможу стати частиною сімейного бізнесу…

— Бізнесу? Якого?

— Ми тримаємо кладовище. А також працюємо на виїзд, ну знаєш… коли десь зомбі та вурдалаки розгуляються, зазвичай звертаються до нас, щоб ми дали цьому раду. Звісно, коли трапляється нежить найвищого рангу — без допомоги лицарів не обійтися, та в інших випадках цим займається моя родина.

Це було досить вражаюче. Хоча я, так вже вийшло, ніколи раніше не бачила справжнього зомбі. Некроманток в жіночій академії магії не було вже багато років… Хоча рік тому, на вечірці для першокурсників, дехто скористався магією ілюзій і створив доволі правдоподібну проекцію.

Усі тоді так перелякалися, що розбудили декана, і та покарала причетних прибиранням в архіві та цілительському крилі на цілий місяць. Тоді вже було не до сміху.

Зупинившись біля дверей, Емілі важко зітхнула і приклала до дверей такий самий кулон, як і в мене, й ті відчинилися. Всередині кімната виявилася не дуже великою, але затишною, з трьома ліжками, шухлядами, шафами, столом та трьома кріслами. З одного боку було вікно з білими фіранками, а з іншого — двері, що, як я підозрювала, вели до спільної ванної кімнати.

Загалом, в цьому гуртожиток столичної академії не надто відрізнявся від мого гуртожитку. Хіба що в жіночій академії нас розселяли по двоє.

Емілі поклала книжки на стіл й полегшено зітхнула. Я зробила те саме і стала роздивлятися. Усі ліжка були розстелені, й лише біля одного стояла велика валіза. Схоже її сусідки ще не приїхали, але це й не дивно — заняття мали початися лише за кілька днів, а дехто був змушений їхати сюди з іншого кінця королівства.

Не всім пощастило, як мені. Я, звісно, це розуміла, і не сприймала як належне, й тим паче не збиралася цим вихвалятися.

— Що ж, дякую, — всміхнулася вона, — З тобою це було набагато легше. Тепер я до твоїх послуг! Ти вже була в реєстратурі?

— Ні, не була. Я, власне, і кімнати своєї ще не бачила, — зізналася я.

— О, тоді нам в головний корпус! Заразом покажу тобі усе тут… І, звісно, треба буде зайти до бібліотеки, забрати твої підручники за списком!

Я й не уявляла, що на те, щоб отримати свій розклад, форму, підручники, прослухати правила перебування в академії та гуртожитку й віднести усе до своєї кімнати, в нас піде стільки годин!

Коли я, важко дихаючи, й вже геть не така гарна, як після прибуття, впала на ліжко, надворі вже почало сутеніти, а я й досі гадки не мала де Семюель.

Ну, тобто, я, звісно, здогадувалася, що вночі він буде у чоловічому гуртожитку, от тільки правила забороняли дівчатам заходити до гуртожитку хлопців, й за цим суворо стежили коменданти та старости. Та й мені шлях, звісно, туди ніхто не показував.

З місць, де ми могли б зустрітися випадково, досі лишався двір академії та їдальня, проте академія була величезною, й ми могли так само легко розминутися. А я настільки втомилася, що була готова покинути ідею з сюрпризом та відправити Семюелю листа з проханням зустрітися.

Звісно, це була лише тимчасова слабкість — не більше. Я ніколи не була з тих, хто легко здається. Тож за кілька хвилин я змусила себе підвестися та почала перебирати речі.

Так, усе трошки пішло не за планом, але це нічого! Маленька пригода ще нікому не робила зла! Спочатку — привести себе в порядок, поправити зачіску й перевдягнутися. Потім знайду когось, хто знає Семюеля і зможе мені допомогти!

Судячи з двох інших валіз, що стояли біля другого та третього ліжка, мої сусідки вже прибули, втім ми досі не познайомилися. Певно, вони були такі само заклопотані у свій перший день, як і я.

Мені, звісно, було трохи шкода, що Емілі не виявилася моєю сусідкою, проте я була впевнена, що поладнаю з іншими дівчатами.

За півгодини я знову була чиста, нарядна, і готова підкорювати вершини… Або ж навіть чоловічий гуртожиток, якщо доведеться. І саме тоді двері відчинилися, й до кімнати, перемовляючись, увійшли дві дівчини.

Одна була високою, з темним блискучим волоссям, що сягало її лопаток, а інша — трохи нижчою й рудою, зі складним, але гарним плетінням. В обох були мʼякі, привабливі риси обличчя та довгі вії.

Одного погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти, що вони близькі подруги, й в мене защемило у грудях від думки про Міру. Це могли б бути ми сьогодні. А ще вона точно вигадала б, як мені зустрітися із Семюелем, не наражаючи себе на неприємності.

— Привіт, — всміхнулася я, вирішила першою виявити доброзичливість, — Я Ліара, ваша сусідка.

Руда дівчина, схоже, не надто зраділа цій новині. Вона нічого не сказала, проте погляд, яким сусідка обдарувала мене й мою валізу, був якийсь напружений.