Помста

   Похмурого вересневого дня німці кількома колонами зігнали полонених на поле біля подільського села Буди, оточили його стовпами з колючим дротом, і кілька тисяч голодних та обірваних хлопців мерзли під косими осінніми дощами просто в багнюці. Осінь того року прийшла зарано, принісши з собою липкий, пронизливий холод, від якого не було порятунку. Поле, де ще влітку пахло скошеною травою, тепер тхнуло розпачем і мокрою вовною тисяч солдатських шинелей. Кожен рух давався з трудом — багнюка під ногами тримала міцно, наче не хотіла випускати їх живими з цього імпровізованого пекла. Десь на краю табору чувся різкий гавкіт собак та чужа, зазубрена німецька лайка, але ніхто навіть не повернув голови. Сили залишали їх разом із кожною краплею холодного дощу, що стікав за коміри.

   Раз на день німці відряджали групу полонених на колгоспне бурякове поле. Воно розкинулося одразу за селом — безкрає, затягнуте сизим осіннім туманом, заросле високим бур’яном, не доглянуте через брак робочих рук. Тут, на цих багатих подільських землях, які ще вчора годували людей, творилося щось немислиме, не припустиме.

   Червоноармійці, ледве переставляючи набряклі від вологи й холоду ноги, брели по тих бур’янах, шукаючи рядки буряків. Вони вгризалися закляклими пальцями в липку грязюку, виривали цукрові буряки разом із брудним, прив'ялим бадиллям і, згинаючись під вагою, тягли їх до краю поля. Там чекали обшарпані колгоспні підводи. Схудлі, змоклі коні стояли нерухомо, опустивши голови до самої землі; з їхніх ніздрів виривалася густа пара, а великі сумні очі, здавалося, дивилися на людей із німим співчуттям. Охоронці з автоматами байдуже курили осторонь, зрідка підганяючи бранців короткими, схожими на гавкіт командами.

   Коли навантажені підводи, рипучо здригаючись на вибоїнах, нарешті поверталися до табору, огорожу вже штурмував натовп. Голодні, напівбожевільні від постійного приниження солдати кидалися до возів. Забувши про людську подобу, штовхаючи один одного, вони хапали брудні плоди. Землю навколо топтали тисячі ніг, а люди тут-таки, брудними руками витираючи глину, вгризалися в твердий корінь, з'їдали все до останнього шматочка разом із гіркою, заляпаною болотом гичкою. Це була єдина нитка, яка ще утримувала їхнє життя серед цього мокрого пекла.

   Щодня з усіх вулиць Буд до табору радянських військовополонених, розташованого на околиці села, йшли жінки — від стареньких бабусь до молодих дівчат. Німці не підпускали їх близько до огорожі, і ті, стоячи навпроти, кидали солдатам усе, що приносили з їжі: хто варену картоплю, хто шматки хліба, хто яблука чи груші. Солдати ловили харчі на льоту й похапцем їли.

   Ситі німці байдуже спостерігали за тим видовищем, лише інколи гиготіли від сміху. Коли в жінок закінчувалася їжа, радянські солдати розходилися, а жінки поверталися додому.

   Високий босоногий солдат у самих штанях і гімнастерці, поранений у ногу, до останнього стояв біля огорожі, спираючись на палицю, й уважно вдивлявся в обличчя жінок. Раптом він стрепенувся, когось упізнавши.

— Таня! Таня, Сторожук! Що, не впізнаєш?! — гукнув він хриплим, хворим голосом.

Круглолиця молодиця середнього зросту, яка вже збиралася йти, повернулася.

— А ти хто?! Що, знаєш мене?! — вигукнула вона у відповідь дзвінким, ще майже дівочим голосом, прищуривши очі.

   Солдат білозубо посміхнувся, весь брудний і зарослий густою щетиною.

— Що, забулася, з ким цілувалася після випускного?! Та я ж Плахотний Михайло! Плахотний, однокласник твій!

   Жінка від здивування закрила рот рукою.

— Боже, Мишко, як ти змінився, — вже тихіше, стримуючи сльози, відповіла вона.

— Що поробиш — війна, — також стишивши голос, відповів він, опустивши погляд до землі. — А ти чого тут? — запитав Михайло, глянувши на Таню.

— Та я тут, замужем, — відповіла жінка, опустивши погляд донизу. Потім, кристально подивившись на нього, додала: — Ти як у тридцять дев'ятому в армію пішов, так я через три місяці заміж вийшла. Думала, забув про мене, — відповідала вона, витираючи щоки хусткою. — Та що я все про себе. Чим тобі допомогти? — продовжила вона, вже дивлячись просто у вічі. — Почекай, я додому збігаю і щось тобі поїсти принесу.

— Поїсти теж не завадило б, але краще ти моїй матері в Ободівку перекажи, що я тут. Нехай виручає, а то я сам утекти звідси не можу — нога поранена, болить, — сказав Мишко, згадуючи ту ніч і той поцілунок, із теплою посмішкою на обличчі.

— Перекажу, Михайлику, перекажу, або сама з'їжджу та розкажу! — гукнула вона, відходячи назад, коли побачила, що німецький вартовий, який здалеку спостерігав за їхньою розмовою, підійшов, погрожуючи автоматом.

   Тетяна змушена була йти додому.

   На другий день, удосвіта, попутною підводою Тетяна дісталася до Ободівки і розповіла матері Мишка — Палажці Плахотній — про те, як зустріла її сина.

   Палажка схопилася за серце від такої новини. Та потім, врешті оговтавшись, кинулася по родичах і сусідах збирати самогонку та заходилася різати і готувати гуску.

   По обіді, найнявши сусіда з підводою, Палажка вже була біля воріт табору і впала на коліна перед німецьким офіцером, який саме виходив із воріт.

   Чи то Палажці тоді пощастило, чи то вона щось знала? Але той офіцер виявився начальником табору і цього ранку був у хорошому настрої.

   Німцеві ободівська самогонка, тушкована гуска, золотий царський червінець та сережки Палажки, що дивом збереглися в сім'ї в голодний тридцять третій, дуже сподобалися. Та й поранений солдат йому був не потрібен — поранені й хворі в таборі щодня помирали десятками. Тим більше, що цей Михайло не був ні комсомольцем, ні офіцером.

   Начальник табору вирішив — сина матері віддати.

   І вже ввечері Михайло був у своїй хаті. А Тетяна, коли згодом знову прийшла до огорожі табору, Михайла там уже не зустріла.

   Чотири місяці Палажка лікувала й відгодовувала сина. Рана на нозі була неважка, але запалена. Врешті молодий, сильний організм переміг, і вже наприкінці грудня Михайло рубав дрова та допомагав матері по господарству.