Частина 59 Між ненавистю і коханням

Годинник показував четверту ранку.

У тиші відчинилися двері кабінету.

Звідти вийшов Яр.

Його погляд ковзнув по мені.

Холодний.

Непроникний.

— Не треба було тобі сюди приходити, — спокійно сказав він, застібаючи піджак.

Я повільно підвелася.

— Ти не думаєш, що зараз не той момент для таких слів?

Злість розтікалася всередині, мов отрута.

Я ненавиділа його.

Не відповівши, Яр розвернувся й повернувся до кабінету.

Я зайшла слідом.

— Я тебе не запрошував. Тим більше — до свого кабінету, — промовив він, навіть не озираючись.

— Мені вистачило одного разу, щоб більше не питати.

Він повільно повернув голову.

— Самовпевненість тобі не личить.

Я гірко всміхнулася.

— А тобі не личить удавати, що тобі байдуже. Хоча мені вже однаково. Я тут лише заради Наді. І якби в мене був вибір... — я підійшла ближче й подивилася йому просто в очі. — Я б ніколи більше не переступила поріг твого маєтку.

Він не відвів погляду.

Між нами повисла тиша.

Довга.

Важка.

— Закінчила? — нарешті спитав він рівним голосом.

Я гірко всміхнулася.

— Не хвилюйся. Довго я тут не затримаюся.

Я вже розвернулася до дверей, коли почула за спиною:

— Поліно.

Я завмерла.

Його голос звучав тихіше, ніж зазвичай.

— Дякую.

Я повільно обернулася.

— За що?

— За людей.

Я мовчала.

Він дивився прямо на мене.

Без звичної зверхності.

Лише смертельна втома читалася в його очах.

— Я не рятувала твоїх людей заради тебе, — тихо відповіла я. — Не плутай.

— Я й не плутаю.

Знову тиша.

Я ковзнула поглядом по його руках.

На кісточках — свіжі садна.

На манжеті сорочки проступила кров.

Він був поранений.

І навіть не намагався це приховати.

— Тебе теж зачепило, — сказала я.

— Дрібниця.

— Покажи.

— Ні.

Я коротко видихнула.

— Ти справді невиправний.

— А ти, як бачу, теж.

Я мовчки підійшла ближче.

— Я сказала — покажи.

Він кілька секунд дивився мені в очі.

Потім повільно розстебнув піджак.

— П'ять хвилин, Поліно. Не більше.

Я нічого не відповіла.

Сів у крісло, не зводячи з мене погляду.

Він мовчки розстебнув останній ґудзик і стягнув сорочку через голову.

Я на мить завмерла.

Його тіло було міцним, тренованим — широкі плечі, рельєфні груди, сильні руки, вкриті тонкими доріжками старих шрамів. Не глянцева краса з обкладинки журналу, а тіло чоловіка, який не раз дивився смерті в очі.

На лівому боці, трохи вище ребер, чорними цифрами були вибиті дві дати. Під ними — невелике анатомічне серце, прошите тонкою тріщиною. 

Праве передпліччя вкривав великий татуювальний рукав. Компас, стрілка якого завжди дивилася на північ. Навколо нього — гори, густий ліс і вовк із холодним поглядом, ніби символ того, хто давно звик виживати сам.

На ключиці виднівся напис латиною: Fortes fortuna adiuvat — «Сміливим допомагає доля».

Уздовж правого боку, від ребер до стегна, чорнів силует ворона з розправленими крилами — символ смерті, пам'яті й незламності.

Але найбільше в очі впадали не татуювання.

Шрами.

Довгий світлий рубець під лівим ребром, ще кілька тонших на плечі й грудях. Вони розповідали про нього більше, ніж будь-які слова.

Я підійшла ближче.

Мої пальці обережно торкнулися його плеча.Наші погляди зустрілися.

Очі в очі.

На мить стало важко дихати. Зібратися з думками виявилося ще важче.

Я змусила себе відвести погляд і зосередитися на пораненнях.

Уздовж лівого боку тягнувся великий синець, а шкіру вкривали численні садна.

— Перелому, схоже, немає. Лише сильний забій. Але я не можу виключити забій внутрішніх органів. За такого удару це цілком можливо.

— Переживаєш за мене? — спокійно запитав він.

Я відірвала погляд від синця й холодно подивилася йому в очі.

  — Навіть якщо переживаю... це вже нічого не змінить.

Він не відвів погляду.

— Я й не просив, щоб ти щось змінювала.

Кутик його губ ледь смикнувся.

— Мені вистачило почути правду.

Ми були надто близько одне до одного. Я все ще стояла поруч, відчуваючи тепло його тіла.

Він мовчав.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, ніби намагався запам'ятати кожну рису.

— Не дивись на мене так, — тихо сказала я.

— Як?

— Наче нічого не сталося.

Він важко видихнув.

— Саме тому я й тримався від тебе подалі.

Я не встигла нічого відповісти.

Раптом його рука лягла на мою шию.

Обережно.

Наче він і сам не був певен, чи має на це право.

Наші погляди зустрілися востаннє.

А вже за мить він різко притягнув мене до себе й поцілував.

У цьому поцілунку не було ніжності.

Лише стриманість, злість, провина й почуття, які він так довго ховав.

Я завмерла.

На одну коротку мить відповіла йому...

Але майже одразу вперлася долонями йому в груди й відштовхнула.

— Не смій...

Мій голос тремтів.

— Ти не маєш права.

Яр заплющив очі лише на секунду.

— Знаю.

Він повільно прибрав руку.

— Саме тому я не повинен був цього робити.

— Тобі подобається мене мучити ? 

— Ні.

— Тоді навіщо зараз?

Я дивилася йому просто в очі.

— Навіщо знову руйнуєш усе, що я намагалася в собі поховати?

— Тому що ти, Поліно, — моя єдина слабкість. Я робив усе, щоб викреслити тебе зі свого життя. Тримався подалі. Змушував себе забути. Але, як бачиш... не вийшло.

Він гірко всміхнувся.

— Варто тобі опинитися поруч — і всі мої спроби летять шкереберть.

Яр підвівся з крісла й повільно підійшов до мене.