Частина 58 Поріг, який я знову переступила

Вихідні давалися важко. Втома буквально валила з ніг, тому майже пів дня я могла пролежати в ліжку, просто намагаючись виспатися й хоч трохи відновити сили.

Надвечір я сиділа на кухні з чашкою гарячого чаю. За вікном мерехтіли ліхтарі, а великі пластівці снігу повільно кружляли в їхньому світлі. Давно я не зупинялася, щоб просто подивитися на це.

Я підійшла до вікна.

Спогади накрили зненацька.

Різдво. Ми з бабусею прикрашаємо ялинку, сперечаємося, куди повісити стару скляну іграшку, а потім сміємося.

Я заплющила очі.

Після її смерті мама майже одразу продала будинок. Ми переїхали до квартири. Потім — ще до однієї. І так тривало доти, доки не захворіла вона сама.

Перед смертю мама просила мене лише про одне — не прив'язуватися до жодного місця. Постійно рухатися далі.

Я виконувала її прохання.

І тепер знову настав час переїжджати.

Я поставила чашку на стіл і щільніше закуталася в кофту. На мить здалося, ніби хтось обійняв мене за плечі.

Опустивши погляд на руку, я мимоволі стиснула пальці. Усередині знову здійнялася знайома хвиля злості.

Коли я знову подивилася у вікно, була вже майже ніч.

У двері постукали.

Я завмерла.

— Хто там?

— Поль... Це я. Надя. Відкрий, будь ласка.

Я швидко повернула ключ у замку й відчинила двері.

Побачивши подругу, застигла.

Одяг був забризканий кров'ю.

— Що сталося?.. Це твоя кров?

Надя мовчки зайшла до квартири.

— Надю...

Вона повільно повернулася до мене.

На її щоках блищали сльози.

— Учора...

— Що сталося? Кажи!

Мене почало трусити.

— На маєток напали.

Світ ніби на мить завмер.

— Частина людей загинула.

Я перестала дихати.

Яр.

Сергій.

Інші...

— Хто? — ледве вимовила я. — Хто загинув?

Надя лише похитала головою.

— Зараз не це головне. Мені потрібна твоя допомога. Я знаю, що ти давно відійшла від усього...

Я міцно стиснула її руку.

— Дай мені хвилину.

Я швидко зібрала медичну сумку й повернулася.

— Поїхали.

Усю дорогу Надя мовчала, міцно стискаючи кермо.

Лише за кілька хвилин тихо сказала:

— Дякую.

Я мовчки кивнула.

Слова були зайвими.

Чорний позашляховик різко загальмував біля маєтку.

Ми майже вибігли з машини.

У коридорі було людно.

Поранені сиділи просто на підлозі, хтось притискав до ран закривавлені рушники, хтось тихо стогнав.

Ми з Надею навіть не переглянулися.

Одразу розійшлися в різні боки.

Кожна пара рук зараз була безцінною.

Огляд.

Дезінфекція.

Перев'язка.

Наступний.

Ще один.

Я навмисно не дивилася в бік чорних поліетиленових мішків, що лежали вздовж стіни.

Я знала, хто під ними.

І боялася побачити знайоме обличчя.

Коли останньому пораненому надали допомогу, я повільно сповзла по стіні й закрила обличчя руками.