Частина 57 Спокій на п'ять хвилин

До приймального відділення ми прибули через п'ятнадцять хвилин.

Передача пацієнта пройшла швидко.

Лікар-травматолог вислухав короткий звіт, кивнув і одразу віддав кілька розпоряджень медсестрам.

Носилки зникли за дверима.

А я вперше за весь час дозволила собі видихнути.

— Ну й вечір, — пробурмотіла Надя.

— Ще не вечір, — відгукнувся Петрович.

Я сперлася плечем об стіну коридору й потерла перенісся.

Приймальне відділення жило своїм звичним життям: хтось поспіхом котив каталку, десь лунав дзвінок телефону, медсестри швидко проходили повз із папками в руках.

— Кава? — запропонувала Надя.

Я вже хотіла погодитися, коли помітила знайому постать біля входу.

Серце неприємно стиснулося.

Олексіївський.

Він розмовляв із кимось по телефону, спокійно й неголосно. Наче не було тієї зустрічі на будівництві. Наче не було нічого.

Я одразу відвела погляд.

— Поліно? — тихо покликала Надя.

— Все нормально.

Надя простежила за моїм поглядом і теж помітила його.

— Він що, і сюди приїхав?

— Схоже на те. Це ж його робітник.

На щастя, цього разу він не підійшов.

Закінчив розмову, коротко перекинувся кількома словами з лікарем біля поста й попрямував далі коридором.

Я сама не помітила, як напруга в плечах трохи відступила.

У цей момент на поясі Петровича знову затріщала рація.

Ми всі троє одночасно повернули голови.

— Бригада двадцять сім, прийом.

Петрович натиснув кнопку.

— Слухаю.

Кілька секунд він мовчки слухав диспетчера, а потім важко зітхнув.

— Ну що ж, дівчата. Відпочили.

— Куди тепер? — спитала Надя.

— ДТП. Двоє постраждалих.

Я підхопила сумку.

Спокійний вечір закінчився остаточно.

— Поїхали, — сказала я й першою рушила до виходу.