Частина 56 Очі, які видають страх

Наступного дня вечірня зміна була спокійною. Занадто спокійною для цієї пори.

Думки про вчорашній вечір досі не покидали мене, а рука різко саднила, нагадуючи про слова, про Яра.

Я ловила себе на тому, що прислухаюсь до рації частіше, ніж потрібно.

— Поліно, — Надя кинула мені термос, не дивлячись. — Ти сьогодні якась тиха, що з рукою?

Я зловила термос на автоматі.

— Просто немає роботи, — відповіла я. — Порізалася вчора.

Надя хмикнула.

— У нас завжди є робота. Питання тільки, яка саме сьогодні прийде.

Я не відповіла.

Ми сиділи в машині, Петрович курив ззовні, вечір повільно опускався на місто. Світло ліхтарів ще не стало різким, але вже починало холоднішати.

І саме тоді рація тріснула.

— Виклик. Район… адреса передається.

Я автоматично випрямилась.

Пальці самі стиснули ремінь сумки.

— Їдемо, — коротко сказав Петрович.

Машина рушила.

Хвилин через двадцять ми були біля новобудови. Я взяла сумку й вийшла з авто.

Будівля ще не була повністю завершена — темні віконні прорізи, сирий бетон, напівтемний двір, де ліхтарі давали різке холодне світло.

— Обережно там, — кинув Петрович з машини.

Я коротко кивнула й разом із Надею попрямувала до входу.

Ми зайшли всередину.

Усередині було темно, лише кілька переносних ламп кидали різке світло на бетон і розкидані матеріали. У повітрі стояв пил.

— Тут! — крикнув хтось збоку.

Ми швидко рушили на голос.

Біля металевих конструкцій лежав робітник. Поруч уже зібралися люди — хтось розгублено стояв, хтось намагався допомогти до нашого приїзду.

Я одразу опустилась біля нього.

— Що сталося? — коротко спитала я.

— Впав… з висоти, — відповів один із робітників. — Не ворушиться.

Я вже не слухала зайвого. Перевірка дихання, пульс, реакція — рухи пішли автоматично.

— Надя, кисень. Треба сказати Петровичу про носилки.

— Зараз, — швидко відповіла вона й підвелась.

Все відбувалося чітко, без зайвих слів.

І саме тоді я відчула на собі погляд.

Не випадковий.

Я підняла голову — і завмерла.

Він стояв серед інших.

Не ближче. Не далі. Так, ніби мав повне право бути тут.

Олексіївський.

Він не рухався. Не втручався. Просто дивився — спокійно, уважно.

У голові миттю спалахнули його руки біля мого горла, різкий біль від ляпаса, слова, після яких усередині лишилися тільки страх і злість.

Я не відвела погляд одразу.

Хай бачить це в моїх очах.

Лише через секунду я різко повернулась до пацієнта.

Надя вже повернулась разом із Петровичем і носилками.

Поки ми перекладали чоловіка, Надя глянула кудись мені за спину й тихо спитала:

— Це ж Олексіївський?

— Так.

Вона насупилась.