Частина 55 “Поки ти дихаєш”

Знову важка ніч. Аварія, десятки постраждалих, крики, мигалки швидкої та поліції. У голові досі стояв гул сирен, кров і смерть змішувалися в один суцільний шум. Голова розколювалася.

Зайшовши до квартири, я кинула ключі десь у коридорі й важко опустилася на диван у вітальні, підтягнувши ноги до грудей.

Перевела погляд на столик — одна червона троянда.

Я завмерла.

Не одразу зрозуміла, що саме в ній не так. Просто дивилась, ніби якщо довше не рухатись — вона зникне. Свіжа. Яскрава. Абсурдно жива на тлі темної кімнати.

У квартирі було тихо настільки, що навіть годинник на кухні здавався чужим.

Лише тоді я повільно підвелася й підійшла ближче.

Троянда не рухалась. Не мала права бути тут.

Я довго дивилась на неї, перш ніж торкнутися. Пальці ледь торкнулися пелюсток — м’які. Холодні.

Поруч лежала маленька біла записка.

Серце стиснулося.

Я розгорнула її тремтячими пальцями.

«Запам’ятай: ти не моя.

І саме тому ти ще дихаєш.»

Я перечитала її ще раз. Потім ще.

І тільки тоді різко підвелася.

На кухні все відбувалося ніби без участі свідомості. Відро, рух руки, зім’ята записка.

Троянда зламалась легко.

Я стиснула стебло сильніше, майже з відчуттям контролю.

Болю не було.

Тільки тупий опір у долоні, ніби щось просто заважає руху.

Я навіть встигла подумати, що шипи — це перебільшення.

І саме в цей момент у пальці вп’ялася різка, гаряча лінія.

Я завмерла.

Подивилась на руку, ніби вона належала не мені.

Кров виступила повільно, надто спокійно для того, що щойно сталося, і вже за секунду теплими краплями падала у відро.

— Чорт… — видихнула я тихо.

Відкрила кран і підставила долоню під воду.

Холодну.

Занадто холодну.

Сирени знову ніби повернулись — не зовні, а під шкірою.

Я стиснула пальці.

Перед очима раптом не аварія.

А слова.

“Ти не моя. І саме тому ти ще дихаєш.”

Я різко вимкнула воду.

— Ідіот… — хрипко сказала я в порожню кухню.

Не розуміючи, до кого саме.

До нього.

До себе.

 Або до того , що між цими словами було гірше за злість — те, що не мало назви.

Страх смерті. Він завжди буде між нами.

Саме тому нам краще окремо.

Я сповзла на кухонний кахель, притулившись спиною до шафи. Очі пекли від сліз.

Тільки зараз я слабка. Завтра я знову стану сильною — і знову зможу замкнути все це всередині, десь глибоко, в собі.