Частина 54 «Стояти поруч»

Я майже бігла до машини швидкої — тільки б не зупинятись, тільки б не думати.

— Поль! — голос Наді наздогнав мене. — Стій!

Я зупинилася, але не обернулася одразу. Стиснула зуби.

— Що?

— Ти його бачила?

Коротка пауза. Занадто довга для простого питання.

— Так.

Я почула, як вона видихнула.

— Ти просто втекла…

Я різко видихнула, ніби це могло витягнути з мене все зайве.

— А що я мала зробити, Надь? Залишитись?

— Я не про це! — вона підійшла ближче, я відчула це навіть не дивлячись.

— Я працювала, — відповіла холодно. Наскільки могла.

— Ти тремтіла, — тихіше сказала вона.

Це вдарило сильніше, ніж будь-які слова до цього.

Я нарешті повернулася до неї.

— Не лізь, Надь.

Вона замовкла на секунду, але не відступила.

— Можливо… але ти кохаєш його, хоч і не визнаєш це.

Я стиснула пальці в кулак так, що нігті вп’ялися в шкіру.

— Я не його вибір. І він не мій.

Надя дивилась на мене довго.

Занадто уважно.

Наче намагалася побачити щось під словами.

— Це ти зараз себе переконуєш чи мене? — тихо спитала вона.

Я гірко всміхнулася.

— Різниці немає.

Вона зробила ще півкроку ближче.

— Є, Поль. Бо якщо ти себе — це небезпечно.

Я заплющила очі на секунду.

Лише на секунду.

Але цього вистачило, щоб всередині знову піднялася хвиля — його погляд, як він стояв там.

— Він мене відпустив, тому що я попросила, — тихо сказала я.

Надя завмерла.

— Що?

Я відкрила очі й подивилась прямо на неї.

— Він сказав: «йди».

Мовчання впало між нами.

— І ти думаєш, це добре? — обережно спитала вона.

Я видихнула.

— Це правильно.

— Це боляче, — тихіше відповіла Надя.

Я нічого не сказала.

Бо це теж було правдою.

— Поль… — вона знизила голос. — Ти ж розумієш, що такі, як він, просто так не відпускають?

Я стиснула кулаки ще сильніше.

— Значить, він відпустив не “просто так”.

Надя похитала головою.

— Або дав тобі фору.

Це слово різонуло.

Я різко відвернулася, впираючись поглядом у машину швидкої.

— Мені не потрібні його фори.

— А йому — ти, — тихо сказала вона.

Я завмерла.

Серце пропустило удар.

— Не говори цього, — глухо сказала я. — Ти не знаєш.

— Я бачу, — відповіла вона спокійно. — Я бачила, як він дивився на тебе.

Я різко розвернулась до неї.

— І що? Це нічого не означає.

— Для нього — означає, — тихо, але твердо.

Пауза.

Я вдихнула глибше, намагаючись повернути контроль.

— Це не змінює того, хто він.

— А те, хто ти — теж не змінюється, — відрізала Надя. — Ти не витягнеш його звідти, Поль.

Я усміхнулася.

Криво. Втомлено.

— А я й не збираюся.

Я на мить затримала погляд на ній.

— Ти ж теж не витягуєш Сергія.

Повітря між нами ніби зупинилось.

Я побачила, як її обличчя ледь змінилося.

Не різко — тонко, як тріщина.

— Це різне… — почала вона, але голос уже став тихішим.

Впевненість, з якою вона говорила до цього, тріснула на краях.

Вона відвела погляд убік.

— Я не… — Надя видихнула, стискаючи губи. — Це не те саме.

Але це вже звучало не як заперечення, а як спроба втриматися.

Вона повернула на мене погляд — уже тихіший.

— Ти спеціально це сказала?

Я не відповіла одразу.

— Я сказала правду, — нарешті видихнула я.

Надя мовчала кілька секунд.

Потім ледь помітно похитала головою.