Частина 53 «Вона не моя»

Я не рухався.

Стояв саме там, де бачив її востаннє — біля столика, серед шуму, скла й чужих голосів. Усе навколо продовжувало жити: музика, сміх, дзенькіт келихів. Але для мене це ніби вимкнули. Лишився тільки той момент, коли вона розвернулась і пішла.

Я бачив.

Кожен її крок.

Те, як вона не озирнулася.

Як тримала спину рівно.

Наче мене там не було.

Наче мене ніколи не було.

Я стиснув щелепу.

Перед очима на секунду знову сплив той момент — чужі пальці на її зап’ясті.

Занадто грубо.

Занадто близько.

— Відпусти її.

Я навіть не підвищив голосу.

І все одно він відпустив.

Бо інакше не могло бути.

— Ти дивився, як вона пішла, — голос Сергія прорізав тишу десь збоку.

Я не обернувся.

— Бачив.

Сергій ще на мить затримався біля виходу — коротко перекинувся словами з Надею. Щось буденне, майже байдуже. Вона кивнула, поправляючи сумку, і швидко вийшла слідом за нею.

Він повернувся назад уже без поспіху.

— І ти просто відпустив її? Тобі треба з нею поговорити.

Поговорити.

Смішно.

Я повільно перевів погляд на бар — розбитий, перевернутий, чужий. Наче там ще залишився її слід. Наче якщо дивитися довше — вона повернеться.

Не повернеться.

— Я вже один раз не відпустив, коли треба було, — тихо сказав я. — Більше не повторюю помилки.

Сергій хмикнув.

— Це ти зараз себе заспокоюєш?

Я нарешті кинув на нього погляд.

— Це я тримаю контроль.

Контроль.

Слово, за яке я тримався, як за єдине, що ще не розсипалося.

— Контроль? — він похитав головою. — Ти стоїш посеред бару і дивишся їй у спину, як школяр.

Я різко видихнув, стискаючи щелепу.

— Не починай.

Він підійшов ближче.

— Вона не твоя.

Слова вдарили точніше, ніж треба.

Я повільно повернувся до нього повністю.

— Я знаю, — холодно відповів я. — Бо якби була моя… вона б уже не була живою.

Тиша стала густішою.

Навіть музика ніби відійшла кудись далі.

І тільки після цього я зрозумів, що дивлюся не на нього.

А туди, де вона зникла.