Частина 52 «Його територія»

Автівка повернула до бару, і серце пропустило удар.

Я зробила глибокий вдих.

Я тут лише як лікар.

Вийшла, грюкнувши дверима, і швидко рушила до входу. Майже одразу мене наздогнала Надя.

— Поль, ти чого так різко? — вона схопила мене за лікоть, трохи стримуючи.

— Нормально все, — коротко кинула я, навіть не глянувши на неї. — Просто працюємо.

Я відчинила двері.

Всередині вдарило теплом, запахом алкоголю… і ще чимось. Знайомим. Небезпечним.

Музика грала глухо, але напруга в повітрі була густішою за будь-який звук.

— Медики приїхали! — крикнув хтось із натовпу.

Я зробила крок уперед — і завмерла.

Він був тут.

Стояв трохи осторонь, рука в кишені, спокійний… занадто спокійний для цього хаосу. Говорив із кимось, але я відчула — він уже знає, що я тут.

По шкірі пройшов холод.

— Де постраждалий? — мій голос прозвучав рівно. Ніби всередині нічого не ламалося.

— Тут, — махнув бармен у глиб залу. — І ще один біля столика.

Я пішла, змушуючи себе не дивитися в його бік.

Але відчуття його погляду не відпускало. Воно ніби торкалося спини.

— Поль… — тихо кинула Надя, нахиляючись ближче.

— Надь, — різко обірвала я, опускаючись поруч із хлопцем на підлозі.

— Я піду до того, що біля столика, — сказала подруга.

Я лише кивнула.

Кров.

Запах металу.

Розбита брова, але дихання рівне.

Я натягнула рукавички, змушуючи руки рухатися чітко, автоматично — так, ніби тіло працює окремо від мене.

— Не рухайтеся, — спокійно сказала я, обережно фіксуючи його голову. — Вам потрібно обстеження і госпіталізація.

— Я відмовляюся, — буркнув він, з роздратуванням дивлячись на мене.

— Гаразд.

Жодних емоцій. Жодних зайвих слів.

Я закінчила обробку рани і почала складати інструменти назад у сумку.

Підвелася.

— Це ваша відповідальність, — рівно сказала я і зробила крок убік.

І в ту ж мить він різко піднявся.

Рука вчепилася в моє зап’ястя — жорстко, різко.

Я на секунду втратила рівновагу.

— Я з тобою не закінчив, — прошипів він, нахиляючись ближче.

Запах крові й алкоголю вдарив у ніс.

Пальці стискалися сильніше, ніж мали б у його стані.

Але я не сіпнулася.

— Відпустіть, — спокійно сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Ви травмовані.

— Мені нормально, — криво посміхнувся він.

Хватка посилилася.

Пальці почали німіти.

— Зараз буде не дуже, — так само рівно відповіла я.

Тиша навколо ніби стиснулася.

— Відпусти її.

Голос прозвучав спокійно.

Рівно.

Занадто спокійно.

Хватка ослабла не одразу — ніби з небажанням.

Але все ж зникла.

Я повільно звільнила руку. Шкіра пекла там, де лишилися сліди пальців.

Я відчула це ще до того, як підняла голову.

Він стояв поруч.

Ближче, ніж раніше.

Не торкаючись.

Але достатньо, щоб повітря змінилося.

— Поль, у мене відмова, — підійшла Надя. — У тебе, як я розумію, теж?

— Так, — коротко відповіла я.

Я не дивилася на нього. Принципово.

З кабінету вийшов Сергій і здивовано глянув на нас.

— Я почекаю тебе в авто, — тихо сказала я Наді.

І, не озираючись, пішла до виходу.

Двері відчинилися з різким скрипом. Холодне повітря вдарило в обличчя.

Під ногами захрустіли уламки скла. Я зробила ще крок.

І на мить здалося, що тріщить не скло… а щось значно глибше всередині мене.