Частина 51 «Не наближайся»

Минуло два дні.

Я сиділа на сходах станції швидкої, стискаючи пальці так сильно, що вони побіліли. У голові все ще лунав його голос — холодний, різкий, небезпечний.

— Слухай уважно, — різко сказав він. — Якщо я ще раз побачу тебе тут… — він зробив крок ближче, — я забуду, хто ти.

Спогад розірвала сирена — пронизлива, нестерпна, така ж, як його слова.

Я здригнулася й різко повернула голову. Машина швидкої під’їжджала просто до входу, мигалки різали очі, змушуючи примружитися.

Реальність накрила хвилею.

Холод. Шум. Люди.

Я повільно розтиснула пальці, дивлячись на побілілі кісточки. Дихання було нерівним, ніби я щойно бігла, хоча не зробила й кроку.

— Забуде, хто я… — тихо повторила, майже беззвучно.

Смішно.

Наче він узагалі коли-небудь мене знав.

Двері швидкої різко відчинилися. Медики метушилися, витягуючи ноші. Хтось кричав, хтось віддавав команди — усе злилося в суцільний гул.

Я підвелася зі сходів, але не відійшла.

— Поль, у нас виклик, — Надя навіть не зупинилася, кинула на ходу.

— Уже йду… — зітхнула я й швидко наздогнала її.

— Ну що, дівчата, готові до зміни? — Петрович усміхнувся, вже заводячи авто.

— А в нас є вибір? — фиркнула Надя, закидаючи сумку назад.

— Звісно є, — хмикнув він. — Можете пішки.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я, сідаючи поруч.

Двері грюкнули. Машина плавно виїхала з підстанції.

У салоні на мить запанувала тиша — тільки рівний гул двигуна.

— То що там? — не витримала я. — Який виклик?

Надя мовчала. Занадто довго.

Я повернулася до неї:

— Надь?

— Та нічого особливого… — вона відвела погляд у вікно. — Бійка в барі.

— «Нічого особливого»? — я підняла брову. — Ти через кожну бійку так замовкаєш?

Петрович тихо хмикнув, але нічого не сказав.

— Який бар? — спитала я вже напруженіше.

Надя прикусила губу, ніби вирішуючи, казати чи ні.

У мене всередині щось різко стиснулося.

— Хм… я зрозуміла, можеш не казати, — тихо сказала я і відвернулася до вікна.

Вогні міста розмазувалися по склу, ковзаючи жовтими смугами.

— Бар Яра, так?

Надя мовчала.

Цього вистачило.

Я ледь помітно всміхнулася — криво, без жодної радості.

— Не здивована, — тихо видихнула. — До нього швидка вже, мабуть, як за розкладом їздить.

Петрович знову тихо хмикнув.

Я стиснула пальці на колінах — не так сильно, як раніше, але достатньо, щоб відчути напругу. Щелепа мимоволі стиснулася.

Бо це просто виклик.

Просто бійка.

І зовсім не має значення, що це його бар.

…Правда ж?