Частина 48 «Сильні руки, слабке серце»

Ми вже не рахували час.

Дихання збилося десь на середині дороги, коли сирена вила так, ніби розривала повітря навпіл.

Я сиділа поруч із Надею, але відчувала, ніби між нами — різні світи.

Кров. Здавалося, вона була всюди.

Я вже не розрізняла, де “своє”, а де “чуже”.

— Тиск падає! — різко вигукнула Надя.

— Інфузію. Швидше!

Мій голос прозвучав твердіше, ніж я відчувала себе всередині.

Ми діяли.

Автоматично.

Чітко.

Руки рухалися самі, думки запізнювалися.

Наче всередині щось перемкнуло — і залишилася лише робота.

Без права на слабкість.

Без зайвих думок.

Я тримала руки в русі, контролювала дихання пацієнта, говорила, перевіряла монітори.

І водночас десь глибоко всередині щось стискалося в тугий вузол.

“Тільки не зараз…”

Пацієнт — на межі.

Ми — теж.

Я нахилилась ближче, перевіряючи дихання, і на мить зустрілася з його поглядом.

Живий.

Ще живий.

Це вдарило сильніше, ніж будь-який страх.

— Тримайся… — тихо сказала я.

Не знаю, чи він почув.

Серце билося в скронях.

Руки рухалися швидше за думки.

— Є пульс! — різко вигукнула Надя.

Я видихнула.

Ледь-ледь.

Але — видихнула.

— Добре. Продовжуємо.

І ми не зупинилися.

Навіть коли сили закінчувалися.

Навіть коли хотілося просто впасти і не рухатися.

Ми не віддали його.

Не сьогодні.

Не тут.

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як тремтіння проходить крізь руки.

— Живий… — тихо сказала Надя, коли стан нарешті стабілізувався.

Я заплющила очі на секунду.

Лише на одну.

А потім відкрила.

Бо це ще не кінець.

— Працюємо далі, — сказала я.

І руки знову почали рухатися.

А думка була одна:

Ми не віддали його смерті. І не віддамо.

Сходи станції були холодні.

Я сиділа, притулившись до стіни, відчуваючи, як втома накриває хвилею.

Форма вже встигла увібрати всю кров у себе.

Поруч Надя тримала чашку кави.

— Ти бліда, Поль, — сказала вона, злегка нахилившись.

— Трішки втомилася… але тримаюся. Візьму собі вихідні.

— І правильно.

Телефон завібрував у кишені.

Я дістала його — і в ту ж мить усе всередині стислося.

Олексіївський

“Привіт, Поліно. Не бійся, писати погрози більше не буду… поки що. Хм, цікавий хід. Думаю, Яр дурень. Але герой молодець — гарно тебе кинув. Тоді, може, ти будеш така ласкава зустрітися зі мною в ресторані? Тепер нам не будуть заважати.”

Пальці на мить завмерли.

Дихання — теж.

Ні. Відповідь з’явилася в голові миттєво, холодна і чітка:

“Ніколи. Забудьте мій номер. І залиште мене в спокої.”

Я відправила повідомлення без вагань.

— Що там, Поль? — Надя нахилилася ближче.

Я мовчки показала їй екран.

— Він… хворий, — промовила вона і зітхнула.

— Згодна. Після ранкового цирку з викликом йому мало - замовкла згадуючи  - Я піду збиратися. Ти зі мною?

— Мене Сергій забере.

Я підвелася.

Слабка, але рівна.

— Гаразд, бувай.

— Давай. Па.

Я пішла в роздягальню.

Зняла форму, склала її в пакет.

Одягнула светр, джинси, куртку й шапку.

Звичні рухи.

Ніби нічого не сталося.

Але всередині відлунювало:

кров,

погляд,

і тихе — “живий”.

На виході зустріла Петровича.

— До побачення, — сказала я, піднімаючи брову.

— О, мала, бувай. Сподіваюся, виспишся хоч трохи.

— Постараюся.

І я вийшла в холодне повітря, відчуваючи, як подих осіннього вітру трохи заспокоює внутрішню бурю.