Частина 37 Занадто далеко, щоб бачити

Ярослав 

Дідько.

Я підвівся з крісла і підійшов до вікна.

Я не повинен нічого відчувати до неї.

Вона — лише лікарка, яка врятувала життя Сірому. І все.

Минуло два тижні. Дівчина? Лише порожнеча.

Я вийшов на балкон після семи годин за паперами, щоб перепочити.

І покурити.

Зібрати думки хоч якось до купи.

Видихаю дим. Уже холодно. Зима майже поруч.

Ще одна затяжка. І знову дим.

Стою, не знаючи, скільки часу минуло, поки двері кабінету не відчинилися.

У кімнату зайшов Сірий.

— Привіт, — каже він. По голосу бачу: настрій гарний.

— Здоров. Зустрічі з дівчиною йдуть на користь, — тушу цигарку і повертаюся до кімнати.

— Не заздри. Ось папери, усе зроби, як просив, — кладе на стіл і сідає. — Ти знаєш, що лікарка приїжджала?

— Ні. З чого б їй тут бути? — дивлюся на нього і занурююся в папери.

— Хвилин п’ять тому зустрів її на нашому ганку, — дивиться на мене.

— І чи мені все з тебе кліщами діставати? — кладу папери на стіл.

— Вона витріщалася на тебе, поки ти стояв на балконі. Навіть злякалася, коли я підійшов, — усміхається він.

— Що? Я її помітив… — але думки вже зовсім інші.

— Неа, там дах, та й її зріст… — хмикає друг. — А ти, виявляється, їй не байдужий.

— Годі про це! — не витримав я.

— Гаразд, пробач, не хотів. Краще піду, — він підвівся з дивану і рушив до дверей.

— Сірий, я…

— Можеш не пояснювати. До речі, вона приїздила до Макса, — відчинив двері і пішов.

Хм.

Дивно, дівчинко.

Зі мною ти боїшся мати справу, але з моїми людьми спілкувалася.

Мене дивує і трохи забавляє, що вона так старанно трималася від мене подалі…

І все ж порушила це правило.