Частина 47 «Точка, яка не стала кінцем»

Я сиділа на холодній підлозі, притиснувшись спиною до дверей, і намагалася дихати.

Повітря заходило уривками, ніби щось всередині не давало зробити повний вдих.

Руки тремтіли. Не від холоду. Від того, що щойно сталося. Від того, що закінчилося… і водночас ні.

Я провела долонями по обличчю, стираючи сльози, але вони лише сильніше виступали.

— Зберися… — прошепотіла сама до себе. — Ти ж хотіла цього.

Встати вдалося не одразу. Ноги були ватяні, ніби після довгого бігу, хоча я зробила всього кілька кроків.

Сперлася рукою об стіну і піднялася, відчуваючи, як всередині все ще стискається.

Його слова. Його погляд. Його руки.

Все залишилось на мені, ніби я досі стояла там, поруч із ним.

— Ти вже стала моєю слабкістю…

Я заплющила очі.

— Не можна… — тихо сказала. — Просто не можна.

Десь у коридорі хтось засміявся, пролунав звук кроків, хтось поспіхом пробіг повз.

Життя йшло. Звичайне. Реальне. І це різало контрастом.

Я зробила крок уперед, потім ще. Тіло слухалося, а серце — ні.

Я зайшла в роздягальню, зачинила двері і сперлася лобом об шафку. Метал холодив лоб і трохи приводив до тями.

— Все, — прошепотіла. — Це все.

Але всередині щось заперечило. Не все. Ти ж знаєш.

Я стиснула пальці в кулак.

Перед очима сплив його голос: «Йди».

Не наказ. Не ультиматум. Дозвіл.

І це було гірше за будь-яке примушення. Бо тепер ненавидіти його було неможливо.

Я повільно відкрила очі і подивилася в маленьке дзеркало на шафці.

Очі червоні. Губи тремтять. Але погляд… живий.

— Ти хотіла залишитися собою, — тихо сказала відображенню. — Ось і будь.

Я вдихнула глибше. Ще раз. Серце все ще билося нерівно, але вже не так хаотично.

Зняла куртку, випрямила складки, перев’язала хвіст — прості, механічні рухи, які раптом здавалися важливими.

Наче я повертала собі контроль.

— Працювати, — тихо промовила. — Просто працювати.

Ще раз подивилася в дзеркало і не відвернулася.

— Ти впораєшся, — сказала собі. І вперше за цей час повірила хоча б на половину.

Я відчинила двері роздягальні.

Коридор зустрів шумом, світлом і звичайністю.

— Поль! — крикнула Надя з іншого кінця коридору, махнувши рукою. — У нас виклик.

— Йду… — промовила я, ковзаючи поглядом по коридору, ніби збирала сили.

Надя підійшла ближче, підняла брову:

— Ти виглядаєш, м’яко кажучи, не дуже. Не буду допитуватися. Самa розкажеш, якщо хочеш.

— Дякую… — тихо відповіла я, відчуваючи, як тіло трохи приходить до тями.

Надя кивнула, злегка посміхнувшись, і пішла вперед.

Я глибоко вдихнула і рушила слідом.