Частина 46 “Поки я ще можу”

Яр

Я не зрушив з місця.

Навіть коли двері підстанції грюкнули так, що звук розійшовся по всій території.

Навіть коли її кроки зникли.

Навіть коли стало тихо.

Я стояв.

Ніби якщо не рухатися — можна втримати цей момент.

Моя рука ще пам’ятала її. Тепло. Напругу. Те, як вона вчепилась у мене, ніби я був єдиною опорою.

Пальці повільно стиснулися в кулак.

Пізно.

Вже порожньо.

Я видихнув.

Рівно. Контрольовано.

Як завжди.

Тільки цього разу щось не підкорялося.

Щось всередині рвалося.

Я перевів погляд на двері, за якими вона зникла.

“Йди”.

Я сам це сказав.

Сам.

Щелепа стиснулась сильніше.

— Чорт… — тихо, майже без звуку.

Провів рукою по обличчю, ніби це могло щось змінити.

Її голос.

Її обійми.

“Хай це буде останнє…”

Останнє.

Це слово не вкладалося.

Не підходило.

Не працювало.

Я різко відштовхнувся від машини й зробив кілька кроків убік. Потім ще. Без напрямку. Просто рух.

Зупинився.

Вдих.

Видих.

Не допомагає.

Я звик до болю.

До втрат.

До того, що люди йдуть.

Але це було інше.

Вона не просто пішла.

Я її відпустив.

І від цього було гірше.

Я дістав телефон. Подивився на екран. Контакти. Імена. Задачі.

Світ, який підкоряється.

Світ, який можна контролювати.

Палець завис.

І я різко стиснув телефон у руці.

— Стій, — тихо сказав собі.

Глухо.

Це був наказ.

Бо перша думка була проста.

Піти за нею.

Зараз.

Відкрити ці двері.

Схопити.

Не відпустити.

Сказати, що вона помиляється.

Що вже пізно.

І саме тому я не рухався.

Бо якщо зроблю крок — зламаю все, що щойно зробив правильно.

Груди важко піднялися.

— Ти вже в ньому… — пробурмотів я тихо. І криво всміхнувся. — Та ти навіть не уявляєш, наскільки.

Погляд став холоднішим.

Зібранішим.

Звичним.

Я дістав сигарету, але не запалив. Просто тримав між пальцями.

Звичка без дії.

Як і зараз.

— Вийти хочеш… — тихо. — Живою.

Кивнув сам собі.

— Подивимось.

Я знав більше, ніж вона.

Я підняв погляд на вікна підстанції.

Десь там вона.

Плаче.

Або тримається.

Моя щелепа знову стиснулась.

— Ти думаєш, я тебе відпустив… — тихо сказав у порожнечу.

Пауза.

— Я дав тобі шанс.

Я зробив крок назад.

Ще один.

Свідомо.

Наче відривав себе.

— І якщо ти ним скористаєшся — я не полізу, — сказав уже холодніше. — Але якщо ні…

Я не договорив.

Не треба.

Я розвернувся і пішов до машини.

Кожен крок — рівний.

Чіткий.

Контроль повертався.

Зовні.

А всередині…

всередині все ще була вона.

З її руками на моїй спині.

З її голосом.

“Не тілом — собою…”

І це було найгірше.

Бо тіло я можу захистити.

А от це…

ні.

Я сів у машину.

Поклав руки на кермо.

Завмер.

На секунду довше, ніж потрібно.

Закрив очі.

Лише на мить.

І вперше за довгий час думка була не про справи.

Не про ворогів.

Не про контроль.

А про неї.

— Не лізь туди, Поліно… — тихо. Втомлено. — Бо тоді я не зупинюсь.

Я завів двигун.

І поїхав.

Але відчуття залишилось.

Наче я щойно відпустив не її.

А частину себе.