Частина 45 “Відпусти мене”

Я знала, що він чекає.

На холодній плитці підстанції швидкої він стояв спокійно, руки в кишенях пальта, очі пильно дивилися. Жодної усмішки, жодного тепла — лише контроль. Шум машин навколо і проблиски маячків не знімали відчуття, що повітря стискає груди.

Я зупинилася.

Кілька кроків між нами — як остання межа, яку ще можна втримати.

— Ти зустрічалася з ним, — його голос був тихий, рівний. Не питання. Факт.

У грудях щось різко стиснулося.

— У мене був виклик, я не могла не поїхати, — відповіла я, дивлячись прямо в очі.

Він не моргнув.

Холодний. Зібраний. Небезпечний у своїй тиші.

— Це небезпечно, — тихо сказав він. — Ти ризикуєш не лише собою.

Я зробила крок назад, але погляд не опустила.

— Не говори мені про те, що я і без тебе знаю.

Він рушив ближче. Повільно. Контрольовано. Його рука ледь торкнулася мого плеча — жест не ніжності, а присутності.

Я відсахнулася.

Не від страху.

Щоб показати межу.

— Я не прошу пояснень, — сказав він тихо. — Але ти знаєш, що вже вляпалася.

Я нервово всміхнулася.

— Дякуючи тобі, я в цій грі. І грати я не збираюся.

Він дивився довго.

— Ти смілива, — тихо промовив. — І це мене рве…

Я коротко видихнула.

— Тебе рве? Серйозно? А мене рве від того, що після того, як я врятувала твоїх людей, я досі у тебе на ланцюгу. Наче… я просто фігура.

— Не так, як ти думаєш, — ледь чутно.

Я зробила крок вперед. Сама. Усупереч логіці.

І торкнулася його обличчя.

Легко. Майже вперше по-справжньому.

— Подивись на мене і скажи, що завтра ніхто з твоїх людей не помре. І не вб’є. 

Він не відвів погляду.

Але й не відповів.

І це було відповіддю.

— Не думаєш, що ми загралися? — тихо сказала я. — Це вже небезпечно. Для мене. Для тебе. Ти ходиш під прицілом.

— Ти боїшся за себе? — ледве чутно.

— Ні, — різко. — Я боюся, що ти сам потрапиш у біду.

Щось у його погляді здригнулося. Ледь помітно. Але я це відчула.

— Ти думаєш, що можеш все контролювати, — сказав він тихо. — Але світ не слухає тебе.

— Я і не намагаюсь контролювати світ, — відповіла я. — Я просто не хочу, щоб він ламав людей.

Він підійшов ближче. Небезпечно близько.

Його рука торкнулася моєї — не грубо. Але так, ніби нагадував: він сильніший.

— Ти не думаєш, що цим робиш мене слабким? — тихо.

Я відсахнулася на мить.

— Ти можеш відчувати що завгодно, Яр. Але це не дає тобі права втручатися в чужі життя.

Мовчання впало різко.

Гостре.

— Ти сильна, — прошепотів він.

— А ти небезпечний, — відповіла я. — І я не дозволю цій силі зруйнувати інших.

Він ледь зрушив плечима.

— Ти дивна… стоїш тут і не боїшся. І це… розриває мене.

Я дивилася прямо.

— І що ти зробиш із цим?

Пауза.

Довга.

Важка.

— Можливо, ти права, — сказав він. — Я роблю те, що мушу.

Я підійшла майже впритул.

Не торкаючись.

Але настільки близько, що це вже було більше, ніж слова.

— Відпусти мене, Яр.

Тиша.

Його щелепа напружилась.

— Ти думаєш, я тебе тримаю?

— Так. Навіть коли мовчиш.

Він повільно видихнув.

— Якщо я відпущу — ти підеш?

Я вдихнула різко.

— Як би я могла… просто зникнути з твого життя…

Сльози стали в очах.

Він дивився довго.

І вперше — без контролю. Лише утримування.

Себе.

— Ти вже в ньому, — глухо сказав він. — І це не те життя, з якого виходять без втрат.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Саме тому прошу.

— Ти не розумієш, — тихо. — Якщо я відпускаю — я втрачаю контроль. А без контролю тут помирають.

— А з ним — теж. Просто повільніше.

Він подивився на мене ближче.