Частина 43 Страх не дорівнює кохання

-  Де пацієтн? — спитала я.

Коли я побачила його, у мене підкосилися ноги.

Справді. Фізично. Ніби хтось раптово вимкнув опору під тілом.

Рятувати йому життя.

Серйозно.

Надя одразу схопила мене за руку — міцно, як рятівний трос.

— Надя, заспокойся і вийди до Петровича. Зараз же. Йди.

— Полі…

— Йди! Зараз же.

Мій голос прозвучав різко, майже грубо. Я сама себе не впізнала, але знала: якщо вона залишиться — я зламаюсь. А цього не можна було допустити.

Двері зачинилися.

Ми залишилися наодинці.

Він лежав на дивані. Спокійно. Розслаблено, але кожен його м’яз видавав контроль.

Очі дивилися на мене — холодно, уважно, майже хижо. Атмосфера в кімнаті стискала груди.

На столі поруч — стакан з алкоголем. Недопитий. Запах різкий, важкий. Мені треба було заспокоїтися. Дихати. Згадати алгоритм. Стати фельдшеркою, а не жінкою, яка боїться.

І тоді я помітила на столі телефон — світло екрана мигнуло. СМС. Слова з минулого: “Хтось буде наступний”. Сергія побили за його наказом. Тоді це було страшно. Зараз — ще страшніше.

Пам’ять холодом пройняла хребет.

Він не намагався встати чи наблизитися. Просто лежав і дивився. І це стискало сильніше за будь-який напад.

Я вже приготувалася до наказу. До тиску. До приниження. До гри.

Але те, що я почула, здивувало мене зовсім.

— Я не чіпатиму тебе, — сказав він тихо. Без загрози. Без наказу. — Можеш не боятися… зараз.

Слово «зараз» повисло в повітрі, як тонка тріщина.

— Вибач за синець, — додав він. — Зірвався. Треба було раніше піти геть.

Я повільно підняла погляд. Різкий рух міг знову щось зламати.

Вибач.

Слово, яке я не чекала почути.

Моє тіло не повірило одразу. Воно пам’ятало більше, ніж свідомість: як стискається живіт від страху, як холод проходить уздовж хребта. Я машинально торкнулась щоки — не до синця, а щоб переконатися: я тут. Стою. Дихаю.

— Пізно, — сказала тихо.

Він мовчав. Не виправдовувався. Не рухався. Лише дивився — без тиску. Без спроб контролю.

— Ви викликали швидку не через серце, — додала я, ховаючись за тоном роботи. — Тиск у вас у нормі. Пульс теж.

— Я знаю, — відповів він. — Я хотів… щоб ти прийшла.

Я завмерла.

Ось воно. Те саме лезо.

— Це було неправильно, — продовжив він. — І я це розумію. Якщо хочеш — можеш піти зараз. Я не триматиму, але я хочу, щоб ти обрала мене.

Він лежав і дивився на мене прямо. Без усмішки. Без тиску в голосі. І саме це збивало з пантелику більше, ніж крик чи погроза.

А я…

не розуміла нічого взагалі.

У голові було порожньо. Слова не складалися в сенс.

Я мовчала.

Бо будь-яка відповідь зараз була б неправдою.

Він зробив легкий рух, ніби підклав подушку під голову, і залишився лежати. Півкроку, що я могла б зробити — він стримував силою погляду.

— Я не прошу зараз, — додав тихіше. — Я просто хочу, щоб ти знала.

Це було найстрашніше.

Не вимога. Не наказ. Вибір.

Я відчула, як стискається горло. Удар повернувся спогадом — не болем, а наслідком. СМС миготіло в голові, як нагадування: страх і відповідальність — все ще тут. Я дивилась на нього і говорила собі, що не маю права плутати жаль із почуттями.

— Ви не маєте права просити мене про таке, — сказала нарешті. Голос тремтів, але я втримала погляд. — Після всього.

Він кивнув. Повільно.

— Я знаю, — відповів. — Але я все одно хочу.

— Чому? — вирвалось у мене раніше, ніж я встигла зупинитись.

Слово повисло між нами. Маленьке, наївне, небезпечне.

— Бо ти не зламалась, — промовив він після паузи. — Навіть тоді.

Мене пробило холодом.

— Ви помиляєтесь, — сказала я швидко. — Я зламалась. Просто ви цього не бачите.

Я відступила на крок ближче до дверей. Інстинктивно. Правильно.

— Я боюся вас, — додала я. — І це не те, з чого починається вибір.

Він повільно видихнув, ніби приймаючи удар, якого очікував.

— Я знаю, — тихо сказав. — Але ти все одно питаєш «чому». Ти думаєш, Яр святий? — його голос став нижчим. — О ні. Він по лікті в крові. Ти навіть не уявляєш, який він.

Ці слова вдарили не гірше за ляпас. Не гучно — точно.

Я відчула, як у грудях піднімається хвиля злості, холодної й тверезої.