Частина 44 Я чекав на тебе

Я викликав саме її бригаду.

Не випадково. Нічого випадкового в цьому не було.

Один дзвінок.

Один правильно сформульований симптом.

Одна адреса, яка не викликає підозр.

Я знав, як це працює. Хто чергує. Хто вийде на зміну. Хто поїде.

Я зробив усе, щоб двері відчинила вона.

Сирена з’явилась у дворі швидко — надто швидко, ніби місто саме штовхало її до мене. Я стояв біля вікна й чекав. Спокійно. Рівно. Так, як чекають не на допомогу, а на вирок.

Вона зайшла першою.

Я впізнав її ще до того, як вона підняла очі. По кроку. По напрузі в плечах. По тому, як вона завмерла на пів секунди довше, ніж треба.

Наші погляди зустрілись.

І я побачив — вона одразу все зрозуміла.

В її очах майнуло те саме, що я вже бачив раніше: короткий спалах тривоги, швидка оцінка простору, інстинкт втечі, загнаний під професійну маску. Вона зібралась. Стала холодною. Правильною. Лікаркою швидкої.

— Де пацієнт? — рівно спитала вона.

Я всміхнувся.

Бо пацієнт був перед нею.

Я спеціально ліг на диван, спеціально дихав не так, спеціально тримав руку на грудях. Грав роль, яку знав напам’ять. А вона — робила свою роботу, ніби між нами ніколи не було удару. Ніби страх не оселився в ній назавжди.

Але я бачив.

Як у неї тремтіли пальці, коли вона торкалась тонометра.

Як вона не дивилась мені в очі.

Як відступала на пів кроку щоразу, коли я рухався.

Вона боялась мене.

І це було… правильно. І нестерпно водночас.

Я не хотів її принизити.

Я хотів, щоб вона прийшла.

Щоб зрозуміла — я все ще можу дістати її, навіть коли вона ховається за формою, бригадою, правилами.

Я зробив усе для цієї зустрічі.

І коли вона вийшла з квартири, не озирнувшись, я знав — це ще не кінець.

Вона думала що може так просто вийти з  цієї гри. Усміхнувся.