Частина 42 «Мить, коли я став монстром» Олексіївський Геннадій Вікторович

Я готовий був закопати Яра живцем десь у лісі, але…

Думки про Ніну не полишали.

Ніна.

Дівчина, яка запала мені в серце так глибоко, що я досі відчуваю її там — як уламок скла, який не витягнути. Дружина цього виродка. Жінка, яку вбили через нього. Через його війну, його принципи, його дурну віру в те, що можна залишитись чистим у багні.

Я кохав її.

По-справжньому. Без гри. Без умов.

А вона… вона обрала його.

Не тому, що він був кращим.

А тому, що кохала.

Це найгірше — програти не силі, не грошам, не страху.

А почуттю.

Я міг дати їй усе: захист, спокій, майбутнє.

А він дав їй смерть.

І все одно — вона дивилась на нього так, як ніколи не дивилась на мене.

Коли її не стало, щось у мені зламалось остаточно.

Я став монстром, огидним, просто ненавидів цей світ і жінок які жили, а вона ні.

 Більше не хотів бути правильним.

Я хотів, щоб він відчув кожну секунду того, що відчував я.

Тому Яр мав померти.

Не швидко. Не легко.

Але…

З’явилась Поліна.

Коли мені доповіли про неї. Було відчуття дежавю.

Історія знову повторювалась — майже дзеркально.

Та сама впертість. Та сама тиша в очах.

Та сама готовність мовчати й терпіти заради нього.

Він знову був центром.

А я — тінню, яку не обирають.

Я не рятую її.

Я лише відтягую момент.

Бо якщо Яр знову забере у мене жінку, яку я хочу —

цього разу я вже не зупинюсь.

Той момент, коли вона огризалася мені, врізався в пам’ять сильніше за крик чи сльози.

Я ніколи не бачив таких жінок.

Вона не благала.

Не відступала.

Дивилась прямо — різко, холодно, ніби знала: я можу зламати, але не маю права торкнутись її суті.

У її голосі не було страху — лише злість і гідність. Суміш, яка або відштовхує, або затягує назавжди.

Вона не ховалась за словами. Вона билась ними.

Саме тоді я зрозумів:

її не можна купити, не можна налякати, не можна підкорити швидко.

Такі жінки не належать.

Вони або залишаються самі —

або руйнують тих, хто намагається взяти їх силою.

І, чорт забирай,

я хотів бути тим, кого вона обере,

а не тим, від кого тікають.

Але я не витримав.

Вона ходила по лезу — кожним словом, кожним поглядом. Не відступала ні на крок, ніби перевіряла, де моя межа.

А межі, як виявилось, у мене давно не було.

Я не планував.

Це не було холодно чи розраховано.

Це був зрив.

Удар — короткий, тупий, огидний.

І тиша після нього була гучнішою за будь-який крик.

Я побачив у її очах те, чого не бачив раніше.

Не злість.

Не виклик.

Страх.

І в ту ж секунду я зрозумів —

я програв.

Бо жінка, яка тебе не боїться, — небезпечна.

А жінка, яка почала боятися, — вже не твоя. Ніколи.

Тепер вона здригається від мого голосу.

Дивиться так, ніби я — тінь, яка може знову впасти на неї будь-якої миті.

І я знаю: навіть якщо вона мовчить — усередині вона вже втекла.

Я хотів, щоб вона дивилась на мене, як Ніна колись дивилась на нього.

А зробив так, що тепер вона бачить у мені того, від кого треба рятуватись.

І найгірше — я розумію це.

Але повернути назад уже неможливо.