Помста

Частина 41 Коли кава охолола

Ранок був важким.

Підстанція жила своїм ритмом, кава — своїм гірким теплом, але ні те, ні інше не рятувало від думок. Вони липли, як волога після дощу, і не відпускали.

Я не сказала Яру правду.

Свідомо.

І приховала повідомлення від Олексіївського — ніби, якщо сховати слова, зникне й загроза. Але вона нікуди не зникла. Вона просто осіла всередині.

Я знала: йому теж нелегко. Я бачила це в кожній паузі, в кожному погляді, який він відводив трохи раніше, ніж треба. Саме тому мовчання здавалося ще важчим — не захистом, а зрадою, загорнутою в турботу.

Кава остигла.

Ранок ішов далі.

А правда чекала — терпляча, небезпечна, жива.

У повітрі знову повисла сирена.

Різка, настирлива — вона розрізала думки на шматки, не залишивши місця ні сумнівам, ні страху.

Тіло відреагувало швидше за свідомість. Куртка. Руки вже знали, що робити. У цю мить правда, біль, мовчання — усе відступало. Не зникало, ні. Просто чекало своєї черги.

Бо зараз було інше.

Треба рятувати життя.

І я бігла до машини, дозволяючи собі бути тільки тим, ким уміла найкраще — тією, від якої залежить чийсь подих.

viktoria-vika

Подобається

#420 в Детектив/Трилер
#145 в Трилер
#637 в Сучасна проза

У тексті є: біль втрати, від байдужості до кохання, кримінальний світ

Відредаговано: 19.03.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись