Помста

Частина 40 Коли правда небезпечніша за брехню

Я мовчала.

Не тому, що не було слів — їх було надто багато. Вони тисли зсередини, плутались, різали одне одного, і жодне не хотіло виходити першим.

Його рука стискала моє зап’ястя.

Тепла. Важка. Невідворотна.

Я відчувала пульс — свій чи його, вже не могла розрізнити. Серце билося так гучно, що здавалося, він теж це чує.

— Подивись на мене, — сказав Яр.

Це не звучало як наказ.

І саме тому було страшніше.

Я підняла очі.

Він був надто близько. Я бачила напругу в його щелепі, тінь безсонної ночі під очима. Лють — не вибухову, а стиснуту, втриману силою волі. Таку, яка не зникає сама.

— Ти знаєш, що мені сказали? — продовжив він. — Що ти сама пішла. Що ти хотіла помсти. Що ти… була готова знищити мене разом із моїм бізнесом.

Кожне слово било не по тілу. По чомусь значно глибшому.

— Це не зовсім правда, — вирвалося з мене надто швидко.

Він нахилився ближче. Між нами не лишилось навіть повітря.

— Тоді скажи мені правду, — тихо сказав він. — Прямо зараз.

Я відчула, як його пальці трохи сильніше стискають зап’ястя.

— Бо якщо я дізнаюсь, що ти збрехала ще раз… — пауза була гіршою за будь-яку погрозу, — …я не зможу зупинитись.

Його пальці розтиснулись. Повільно.

Але рука залишилась поруч — як попередження.

Я ковтнула повітря.

— Так, я була в тому чортовому кафе, — сказала я. Голос тремтів, але я не відвела погляду. — І так, я хотіла знищити.

Тиша впала різко. Глухо. Болісно.

Я бачила, як він завмер. Не рухнувся. Не сказав ні слова.

Лише дивився — темно, уважно, небезпечно. Так дивляться перед тим, як вирішують: стріляти чи чекати.

— Продовжуй, — сказав він нарешті.

— Так, — сказала я. — Я знала, що роблю.

Він чекав.

Я мовчала.

— Поліно…

— Не змушуй мене, — тихо перебила я. — Є речі, які не можна вимовляти вголос і залишитись собою.

Я вперше за всю розмову відвела погляд.

— Якщо тобі потрібне пояснення, уяви будь-яке. Воно буде ближче до правди, ніж те, що я скажу.

Я відчула, як він повільно прибрав руку.

— Ти розумієш, що щойно зробила? — запитав він тихо.

Він нахилився, але не торкнувся.

— Ти залишила мене наодинці з найгіршими варіантами.

Його голос зірвався лише раз.

— І якщо я виберу неправильно… — він замовк, — …це буде на тобі.

Він відступив. А я розуміла ця таємниця повина залишитися зі мною моя ціль не вдалої помсти. Я ніколи не скажу про те що Сергій був вбивцею мого батька. Не зможу зламати життя подрузі.

— Мовчання — не втеча, — відповіла я. Мій голос був рівний, хоча всередині все стискалося. — Це спосіб не зробити ще гірше.

Я підняла погляд.

— Для всіх.

Він скоротив відстань раптово. Без демонстрації.

Я відчула його ще до того, як усвідомила, що він знову поруч.

— Подивись на мене, — сказав він.

Цього разу це не було вимогою.

Це була перевірка.

Я не відвела погляду. Навіть тоді, коли між нами майже не лишилось простору.

Повільно видихнула, змушуючи себе дихати рівно.

— Якщо ти чекаєш, що я зламаюсь, — сказала я тихо, — цього не буде.

Мій голос не тремтів.