Помста

Частина 39 Темні очі вироку

Гучний стук у двері.

Не дзвінок — удар. Такий, від якого всередині все стискається ще до того, як розум встигає назвати страх.

Я відчинила.

На порозі стояв Яр.

Обличчя — камінь. Очі — темні, холодні, без жодної звичної іронії.

Так дивляться не люди. Так дивляться вироки.

— Щось сталося? — запитала я, і власний голос здався чужим.

Він не відповів.

Просто влетів у квартиру, відштовхнувши двері плечем так, що вони вдарились об стіну. Повітря ніби рвонуло за ним слідом — різко, важко.

Я відступила на крок. Потім ще на один.

Дивилась на нього знизу вгору і не розуміла, що саме сталося лише відчувала: це не про розмову.

Він був надто близько.

Надто швидко.

Його рука різко зімкнулася на моєму зап’ясті. Болісно. Так, що пальці зрадницьки здригнулися.

Я не скрикнула. Навіть не вдихнула одразу.

— Ти мені збрехала, — промовив він.

Не крик.

Найстрашніше — він не кричав.

Я підняла на нього очі.

У грудях калатало так, що, здавалося, він мав це чути.

— Про що ти… — почала я, але слова застрягли.

Його пальці стиснулись сильніше. Не для болю — щоб я не втекла.

Щоб я була тут.

— Кафе, Поліно, — сказав він тихо. — Не змушуй мене повторювати.

У цей момент я зрозуміла: він знає.

Подобається

#420 в Детектив/Трилер
#145 в Трилер
#637 в Сучасна проза

Відредаговано: 19.03.2026