Частина 38(Яр ) Коли б’ють по довірі

Я вже сидів в авто, коли телефон коротко вібрував.

Екран спалахнув у темряві салону.

Ти бачив свою врачиху. Гарна. Зубаста. Навіть мені подобається. Готова захищати тебе і твоїх людей, не зважаючи на те, хто ти…

Далі не став читати.

Такі повідомлення не дописують — їх доробляєш у голові сам.

Я повільно вдихнув. Повільно видихнув. Навмисно спокійно.

Якщо Олексіївський називає її моєю — значить, вона в небезпеці сильніше, ніж я думав. 

Поклав телефон екраном донизу.

Авто рушило.

Друга вібрація — різка, нетерпляча.

Ти думаєш, ми просто так з нею в кафе зустрілися? Вона хотіла помсти. Допомоги. Знищення твого бізнесу. Може, вона на моєму боці? Хоч одна жінка не вибере тебе Яре.

Стиснув телефон так, що хруснув пластик.

Не ревнощі. Не страх.

Це була злість. Холодна. Чітка. Та, з якою не помиляються.

— Брешеш… — сказав тихо. Не для заспокоєння. Для фіксації факту.

Олексіївський не б’є по бізнесу. Він б’є по довірі. По єдиному, що я ще не дозволив собі втратити.

Авто різко зупинилося.

— Перевір кожну хвилину її дня. Камери. Чеки. Людей. Кафе теж. І хто перший ініціював зустріч.

Пауза.

— Так, шеф. Все підтвердилось. Ініціатор — Олексіївський.

Повітря стало густим. Хотілося трощити. Але я не рухався.

Ламалося щось інше. Тихо. Всередині.

Вона прийшла сама. Не випадково. Не під тиском.

Поліна.

Не слабкість. А питання.

Мені не потрібні повідомлення. Не потрібні версії.

Мені потрібно було подивитись їй в очі. Побачити — страх там. Брехня. Чи щось інше.

Я завів авто.

— Я сам… — промовив у тишу.

Вперше за довгий час я їхав не вирішувати бізнес.

Я їхав вирішувати її.