Частина 34 Небезпечна тиша

…Вдома було тихо. Така тиша, що в ній чути власні думки — небезпечна розкіш після зміни.

Я зняла куртку, акуратно повісила її на гачок, ніби це могло впорядкувати й усе інше. Квартира зустріла запахом кави зранку і холодною плиткою під босими ногами. Світло не вмикала одразу — сутінки тримали простір м’яко, без вимог.

Сіла на диван у вітальні, дістала телефон та хотіла покласти як він блимнув.

Надя : Я в лікарні . Сергій прийшов до тями.

Відповіла : Дуже добре тримайся.

Я відклала телефон екраном донизу, ніби так новина могла трохи вщухнути. Але вона не вщухала. Вона осіла десь під ребрами — важкою, уважною.

Сергій прийшов до тями. Це мало означати полегшення. Мало. Та замість нього з’явилося інше — напруга, як перед дзвінком, який обов’язково буде, але ще не зараз.

Я відкинулась на спинку дивана і заплющила очі. Кілька секунд просто дихала, рахуючи вдихи, як вчу пацієнтів. Один. Два. Три. Не допомагало.

У квартирі щось клацнуло — холодильник увімкнувся, і цей буденний звук раптом здався занадто гучним. Світ не зупинявся. Він ішов далі, не питаючи, чи я готова.

Я знову взяла телефон. Ніяких нових повідомлень. Тиша. Та сама небезпечна розкіш.

Підійшла до вікна, відсунула фіранку. Місто жило своїм вечірнім життям: у когось горіло світло, хтось сміявся на балконі, десь унизу грюкнули дверцята автівки. У всіх — своє «нормально».

— Тримайся, — повторила подумки, вже не знаючи, кому саме: Наді, Сергію чи собі.

Телефон у руці нагрівся. Я знала — це лише пауза. І вона закінчиться.