Частина 32 Зміна без тиші

Я взяла ключі, вийшла з квартири й зачинила двері.

Новий день починався так, ніби ніч нічого не було.

Я сіла в маршрутку, притулилася плечем до холодного скла. Місто прокидалося неохоче: сонні обличчя, кавові стаканчики, ранкові новини з телефонів. Наче ніч і не торкалась цього світу.

А мене — торкнулась.

Телефон коротко завібрував. Я подивилась — повідомлення від Наді.

Я ще тут. Він спить. Все без змін.

Я видихнула й написала у відповідь:

Добре. Тримайся.

Маршрутка смикнулась з місця. Я дивилась на вулиці, що пропливали повз, і раптом відчула дивну ясність. Страх відступив. Залишилась зосередженість.

Як на зміні.

Біля підстанції я вийшла разом із кількома знайомими обличчями. Хтось привітався, хтось кивнув — звичайний ранок, звичайне життя.

— Поліно, — гукнув хтось із чергових. — Ти рано.

— Ніч довга була, — відповіла я.

У роздягальні я перевдягалась повільно, акуратно, ніби кожен рух ставив мене на місце. Форма знову лягла правильно. Руки перестали тремтіти.

Перед дзеркалом я затрималась на секунду довше.

— Працюємо, — сказала собі.

Я вийшла в коридор саме в той момент, коли загорілося табло з новим викликом.

Робота починалася.

Я зупинилась біля дошки зі змінами, провела поглядом по прізвищах.

Серце на мить стиснулося — дурна звичка сподіватися.

— Поліна, — озвався диспетчер з-за віконця. — Ти з Ігорем і Петровичем. Поки що.

— А Надя? — спитала я, ніби між іншим.

Він знизав плечима.

— У лікарні. Якщо звільниться — може під’їхати пізніше.

Я кивнула, приховуючи полегшення, яке чомусь змішалося з тривогою. Хотілося, щоб вона була поруч. І водночас — щоб її тут не було.

Петрович уже перевіряв машину, Ігор возився з аптечкою. Все знайоме, рідне. Робоче.

Я піднялась у салон, провела рукою по поручню, ніби перевіряючи реальність.

Чи приїде Надя? — майнула думка ще раз.

Я відкинула її.

Краще нехай ні.

Хай сьогодні все буде тихо.

Хай зміна мине без сюрпризів.

Але десь глибоко всередині я знала: тихих днів у нас більше не буде.

Сирена завила різко, без попередження — перший виклик завжди приходить так, ніби перевіряє, чи ти ще жива.

— Поїхали, — коротко кинув Петрович, заводячи мотор.

Я застібнула куртку, сіла навпроти Ігоря. Машину хитнуло — ми вирвались на дорогу, розрізаючи ранок червоним світлом.

— Адреса звичайна, — буркнув Ігор, дивлячись у планшет. — Побутова травма. Алкоголь.

Я кивнула. Побутові завжди найважчі. Там не кричать від болю — там кричать одне на одного.

Поки їхали, телефон знову завібрував. Я не хотіла дивитись, але подивилась.

Надя:

Їду до вас. Я не можу тут більше сидіти.

Я заплющила очі на секунду.

Бережи себе, — написала у відповідь. І додала: Я поруч.

Авто різко загальмувало.

— Приїхали, — сказав Петрович.

Під’їзд був сірий, облуплений, із запахом старого диму. Я взяла сумку, вийшла першою.

— Швидка! — крикнув хтось згори.

Я підняла голову. Балкон на третьому поверсі.

І знову це дивне відчуття знайомості — ще до того, як ми зайшли всередину.

Я зробила крок до під’їзду.

Робота.

Але тепер я знала:

Надя їде.

Сходи зустріли нас гулом голосів і різким запахом алкоголю ще знизу. На другому поверсі хтось голосно матюкався, на третьому — плакала жінка. Петрович лише похитав головою.

— Як завжди, — пробурмотів він.

Двері були навстіж. У коридорі тісно: сусіди, родичі, хтось «допомагав», хтось заважав. Я відразу побачила кров — не багато, але свіжа, на килимку.

— Відійшли всі, — сказала я спокійно, але так, що мене почули.

На підлозі сидів чоловік років сорока, притулившись спиною до стіни. Розбита губа, синець під оком, руки тремтять. Поруч — порожня пляшка.

— Чуєш мене? — я присіла навпроти. — Як звати?

— Коля… — пробурмотів він. — Та я нормально…

— Нормально не виглядаєш, Коля, — втрутився Ігор, уже вдягаючи рукавички.

Я обережно торкнулась його плеча. Тіло було напружене, як струна.