Частина 35 (Яр) Лікарня

Яр приїхав до лікарні без дзвінка. Поставив авто так, ніби не збирався затримуватися, і зайшов усередину з тією самою ходою, якою заходять не в гості — на факт.

Коридор був майже порожній. Запах антисептика різав ніс. Світло — біле, безжальне. Тут не було місця для емоцій, і це його влаштовувало.

Він знав, у якій палаті ще до того, як побачив табличку.

Двері були прочинені.

Сергій лежав на ліжку, злегка піднятий, з білою пов’язкою на голові. Очі відкриті. Свідомі. Важкі. Не здивовані.

Надя сиділа поруч. Побачивши Яра, вона не напружилась і не зойкнула. Просто повільно встала.

— Лікар дозволив говорити. Недовго.

Яр кивнув. Без запитань.

Надя глянула на Сергія — коротко, уважно. У погляді не було докору. Лише втома й щось дуже доросле.

— Я буду в коридорі. Якщо що — поклич.

Вона вийшла, тихо прикривши двері. Не зупинилася. Не слухала. Вона залишила їх.

Яр підійшов ближче. Не сів одразу. Стояв, склавши руки в кишенях, дивлячись згори вниз.

— Ну привіт, — сказав нарешті й усе ж сів. 

— Здоров, — відгукнувся Сергій. — Думаю, чекаєш поянень.

Він видихнув.

— Поліна попросила допомогти. Я не думав, що у Генадія такі схильності. Увечері відвіз Надю, потім прийшла смс — і я поїхав. Там уже чекали. Їх було більше. Працювали швидко. Отямився вже тоді, коли хтось у квартирі викликав швидку.

Яр мовчав. Дивився так, ніби зважував не слова — паузи між ними.

— Олексіївський завжди мав схильності, — сказав рівно.

— Я теж так думав, — Сергій ледь смикнув кутком рота. — Поки не побачив, як швидко він збирає людей. Не друзів. Інструменти.

— Інструменти ламаються, — відповів Яр. — Особливо коли їх багато і вони не думають.

Сергій обережно вдихнув.

— Мене здивувало не це. Вони мовчали. Всі. Як по інструкції.

Яр присів на край ліжка — не ближче й не далі, ніж треба.

— Значить, інструкція була чітка. Але виконана криво.

— Не добили, — Сергій подивився йому просто в очі. — А це завжди означає, що щось пішло не за планом.

Тиша зависла між ними — не лікарняна, інша. Та, що буває між людьми, які давно знають ціну словам.

— Ти вліз не в свою війну, Сірий.

— Скоріше вона влізла в нашу. Ти знав, що їй погрожують. І я знав.Але не знали що це Олексіївський так далеко заходить, виродок.

Він замовк.

—  Поліна  просила. Не за себе — за Надю. Дзвонила мені через неї.  Та стрілянина… Я, Макс, Міха. Згадай.  Ми з тобою знаємо, хто ми такі, Яре. 
І що Поліна в цій грі тільки тому, що ми її туди впустили.