Помста

Частина 28 Яр Тиша після неї

Я не пішов одразу.

Залишився під сходами — там, де світло ламалося об бетон і тіні різали простір жорсткіше, ніж будь-які слова.

Я стояв нерухомо. Руки в кишенях. Дихання рівне.

Я не дивився їй услід.

Не було потреби.

Я знав момент, коли вона пішла. Не кроками — внутрішньо. Коли напруга в ній змінилася. Не зникла — стала іншою. Обережнішою. Гострішою.

Я зловив себе на тому, що слухаю тишу після неї.

Це означало більше, ніж я хотів визнавати.

І тоді вдарило інше.

Вона говорила зі мною на «ти».

Не демонстративно.

Не навмисно.

Автоматично.

Я повільно видихнув.

«Ти» — це не про зухвалість.

І не про близькість.

Це про межу, яку переступають, коли забувають, що перед тобою — небезпека.

Або коли вже не можуть тримати дистанцію.

Я стиснув щелепу.

Це було гірше за крик.

Гірше за сльози.

Гірше за удар.

Бо страх у ній був. Я це бачив.

Але поруч із ним — ще щось.

Я прикрив очі на секунду. Саме на ту, яку зазвичай не дозволяю собі.

Я зупинився.

Цього разу.

І саме це дратувало найбільше.

Не вона.

Не слова.

Не ситуація.

Те, що я знав: ще один крок — і я б не зупинився.

І те, як легко це могло статися.

Я дістав телефон, глянув на темний екран, навіть не розблоковуючи. Повільно прибрав назад.

— Дурна, — сказав уголос.

Тихо. Без злості. Без насмішки.

Просто факт.

Куточок губ смикнувся — не усмішка. Тінь рішення.

Я розвернувся і пішов угору сходами.

Подобається

#1960 в Детектив/Трилер
#849 в Трилер
#2657 в Сучасна проза

Відредаговано: 24.02.2026