Частина 30 Між правдою і тишею

Двері ліфта роз’їхалися з глухим зітханням. Унизу нас уже чекав Петрович — сперся на капот швидкої, ніби вона була єдиним, що тримало його вертикально цієї ночі.

— Дівчата, — кинув він, не дивлячись. — Весело, як завжди.

— Як завжди, — відповіла я.

Сирена різонула повітря, щойно ми виїхали з двору лікарні. Місто повзло назустріч — темне, жовте, байдуже. Ліхтарі світили занадто рівно, ніби ніч нічого не приховувала.

Петрович вів мовчки. Різко, але впевнено. Так їздять люди, які давно не питають «навіщо».

Я дивилася у вікно й ловила себе на відчутті, що хтось уже знає наш маршрут. Не конкретно — загалом. Наче ми рухалися не вулицями, а по давно прокладеній лінії.

Я відкинула думку.

Але після сходів деякі думки не зникають. Вони просто відступають на крок.

— Центр, — сказала Надя, дивлячись у планшет. — Побутова. Знову.

— Ага, — хмикнула я. — Класика жанру.

Ми мовчали. Місто ковтало нас квартал за кварталом. Зачинені кав’ярні, зупинки без людей, вікна без світла. Усе виглядало надто правильним, щоб бути спокійним.

— Поліно… — Надя не дивилась на мене. — Дякую.

— За що?

— За те, що не питала. І що відповіла замість мене.

Я знизала плечима.

— Ти б зробила так само.

Вона усміхнулась ледь помітно.

— Не всі вміють мовчати вчасно.

Будинок з’явився раптово — старий, облуплений, з темними проваллями вікон. Петрович заглушив двигун.

— Швидко, — сказав. — Там не добре.

Холод вдарив у лице, щойно я відчинила двері. Такий, що одразу збирає думки докупи. Без сентиментів.

Сходи були вузькі, слизькі, знайомі. Я підіймалася і раптом чітко зрозуміла:

ця ніч не закінчиться разом із викликом.

Вона ще щось забере.

Або щось залишить.

На третьому поверсі горіло світло. Двері були відчинені. Звідти текло щось сире — між плачем і криком.

— Тут, — тихо сказала Надя.

Жінка сиділа на підлозі, притискаючи рушник до обличчя. Чоловік стояв осторонь, блідий, із руками, які не знали, куди себе подіти.

— Швидка… — почав він.

— Сядьте, — сказала я. — І мовчіть.

Голос був рівний. Професійний. Чужий.

Надя опустилась поруч із жінкою, заговорила тихо. Я оцінила обстановку: синці, кров, свіже. Надто знайоме.

І мене накрило не цим.

Погляд Сергія.

Тиша Наді.

Тиск Яра — не руками, а простором.

Я різко вдихнула.

Не зараз.

— Поліно, — покликала Надя. — Перелом носа. Може бути струс.

— Добре. Пакуємо.

Руки працювали швидше за думки. Алгоритми тримали краще, ніж спогади.

Коли ми виносили жінку, вона вчепилась у мій рукав.

— Він… він більше не буде?

Я затрималась на секунду.

— Зараз головне — ви, — сказала я. — А далі буде інакше.

Я не знала, чи це правда.

Але знала: іноді слова потрібні не чесні. А точні.

У машині Надя дивилась у вікно.

— Я думала, зламаюсь, — сказала вона.

— А вийшло?

— Що ні. Просто… інакше тепер.

— Це і є дорослішати, — відповіла я. — Навіть якщо пізно.

Сирена знову порізала ніч.

Ми здали жінку без слів. Тут і так усе читали по очах.

Повертаючись до машини, я на мить заплющила очі.

І вперше за ніч подумала не про роботу.

Про те, що деякі розмови не закінчуються, коли ти йдеш.

Вони просто стають тихішими.

І чекають.