Частина 29 Коли тінь йде поруч

Я вийшла зі світла сходів повільно.

Фізично — сама.

Відчуттям — ні.

Його погляд не зник. Ніби Яр не пішов, а просто перестав бути видимим. Як тінь, яка знає: ти все одно озирнешся подумки.

Надя чекала біля виходу. Занадто рівна спина. Занадто уважні очі. Так дивляться люди, які бояться почути правду, але вже готові її прийняти.

— Поліно… — вона торкнулася мого ліктя обережно, майже службово. — Сергія перевели в реанімацію. Стан стабільний.

Я кивнула не одразу. Спершу вдихнула — повільно, глибоко, ніби поверталася в тіло.

— Він буде жити? — запитала я без тремтіння.

— Так, — Надя кивнула. — Але відлежуватиметься довго.

Цього було достатньо.

Я видихнула. Не полегшено — зібрано.

— Ти не винна, — тихіше додала вона.

Я ледь помітно всміхнулася.

Я вже знала: «винні» тут — поняття умовне.

Коридором швидко пройшов Петрович, на ходу знімаючи рукавички.

— Дівчата, — кинув він, — вашого забрали. Все чітко. Але… — він сповільнив крок. — Унизу поліція. Питають.

— Про що? — спокійно уточнила я.

— Про побиття. І хто був поруч останнім.

Усередині щось стало важчим. Не страх — відповідальність.

— Я піду, — сказала я.

Надя стиснула мою руку.

— Обережно.

Я подивилася на неї прямо.

— Завжди.

Сходи вниз були тими самими. Але я — ні.

Думка прийшла без паніки. Без драматизму. Як рішення, яке визріло давно.

Треба брехати.

Правдиво.

І чесно — хоча б перед собою.

Не заради себе.

Заради Сергія й Наді.

Я випрямила плечі й пішла вниз. Кроки стали рівними, професійними.

Фельдшер швидкої. Та, що бачила різне. Та, що знає: іноді правда — це питання часу.

У холі стояли двоє.

Молодий — надто уважний.

Старший — із поглядом людини, яка вже знає половину відповідей.

— Ви були на виклику? — запитав старший.

— Так, — відповіла я. — Побутове побиття. Алкоголь. Конфлікт між знайомими.

Правда, виклик таким і був.  Те ще алкоголем там  не пахло знати їм не об'язково.

— Потерпілий когось називав? — уточнив молодший.

Коротка пауза. Не для вибору — для достовірності.

— Ні. Він був дезорієнтований. Задишка, біль у грудях. Ми працювали по стану.

Старший уважно подивився на мене.

— Ви когось підозрюєте?

Я зустріла погляд рівно.

— Я лікар. Моє завдання — стабілізувати. Не шукати винних.

Він кивнув і записав щось у блокнот.

Я знала: цього достатньо. Не для справи — для часу.

Коли я повернулася нагору, Надя стояла біля дверей реанімації.

— Ну? — тихо.

— Все добре, — сказала я. — Він у безпеці. І ти теж.

Вона дивилася на мене довго. Потім просто обійняла.

І в цю мить я зрозуміла:

я не зрадила істину.

Я дала коханню шанс вижити.

— Ну що, гоу — сказала я буденно, ніби нічого всередині не тримало. — У нас ще робота, чи ти залишишся?

Надя глянула на двері реанімації. Затримала погляд на секунду довше.

— Ні. Поїхали, — сказала вона. — Яр постави охорону можу працювати.

Я кивнула.

Так було правильно. Логічно. Безпечно.

Ми мовчки пішли коридором. Кроки глухо відбивалися — ніби лікарня не хотіла запам’ятовувати цю ніч.