Помста

Частина 27 Ти не будеш вирішувати

Я відчула його ще до того, як почула голос.

Повітря змінилося. Стало щільнішим, важчим, ніби коридор звузився на кілька сантиметрів і цього вже вистачило, щоб стало тісно дихати.

Він став поруч мовчки. Надто близько. Надто впевнено.

Так не стають випадково. Так перекривають простір.

Я не оберталася. Не тому, що боялася.

Тому що знала: якщо подивлюся — він побачить усе.

— Треба поговорити, — сказав Яр.

Голос рівний. Без злості. Без запитання.

Таким тоном не питають.

Таким — фіксують.

— Я на роботі, — відповіла я.

Я відчула, як Надя майже непомітно відступила вбік. Не побачила — вловила. І ще вловила її погляд: я поруч.

Яр втягнув повітря. Його погляд ковзнув по мені — швидко, професійно. І затримався.

— Забери руку, — сказав він.

— Що?

— Руку. З обличчя.

Я тільки тоді усвідомила, що торкаюся щоки. Повільно опустила долоню.

Він нахилився трохи ближче. Не торкнувся.

І від цього стало гірше.

— Хто, — сказав він. Без інтонації.

— Не тут.

Він мовчки розвернувся й пішов у бік сходів. Не озирнувшись.

Він уже знав, що я піду.

Під сходами було тьмяне світло. Він зупинився різко — так зупиняються люди, звиклі, що їх слухають.

— Говори.

Не наказ.

Не прохання.

Факт.

— Я не хотіла, щоб так усе сталося, — сказала я.

— Хотіла чи ні — не має значення, — перебив Яр. — Він поліз. Бо ти дала доступ.

Я стиснула зуби.

— Бо я боялася за Надю.

— Ні, — холодно сказав він. — Бо ти не захотіла йти до мене.

Тиша впала різко, майже фізично.

— Так. Не хотіла.

Слова повисли між нами, як ляпас, що ще не впав.

Яр усміхнувся куточком губ. Без тепла. Без радості.

— Бачиш, — тихо сказав він. — Ти все ж умієш бути чесною. Коли припруть до стіни.

— Не перекручуй, — я зробила крок убік, але сходи не дали простору. — Я не прийшла, бо знала, що ти…

— Що я що? — він підійшов ближче.

Цього разу торкнувся. Пальцями — мого підборіддя. Змусив підняти голову.

— Зроблю те, що роблю завжди? Заберу? Вирішу? Перекрию кисень усім, хто вирішив, що може торкатися мого?

Я видихнула крізь зуби.

— Саме тому. І ще… я не твоя. Я не річ, щоб бути чиєюсь.

Його пальці стиснулися сильніше. Не боляче. Контрольовано.

— Ти вирішила, що краще віддатися страху, ніж довіритися мені.

— Я вирішила захистити Надю, — різко сказала я. — Не тебе. Не себе. Її.

Він відпустив. Крок назад. Ніби обірвав нитку.

— Захистила? — перепитав. Голос знову рівний. Страшно рівний. — Тепер у тебе синець. У нього — хибне відчуття дозволу. А Надя… — він зупинився, вдихнув. — Надя тепер теж у грі.

Я зблідла.

— Не смій.

— Я не погрожую, — відповів він. — Я констатую.

Він дивився на мене уважно. Повільно. Без поспіху.

— Послухай мене один раз, Поліно. Не як чоловіка. Як людину, яка вже бачила, чим закінчуються такі «я сама».

Я мовчала.

— Ти не маєш права домовлятися з хижаками, думаючи, що вони зупиняться, бо ти попросила красиво.

— А ти, значить, не хижак? — тихо спитала я.

Він нахилився так близько, що я відчула тепло його дихання.

— Я — гірше, — сказав він. — Бо я не питаю дозволу. Я забираю те, що мені важливе. І знищую те, що загрожує.

Він випрямився.

— І якщо ти ще раз вирішиш іти не до мене… — пауза. — Я дізнаюся першим. І тоді ти вже не будеш нічого вирішувати.