Частина 26 Через мене

Телефон завібрував у кишені куртки різко, недоречно. Я дістала його машинально — і завмерла.

Олексіївський.

" От бачиш, куди твоя дурість завела. Сергій ще легко відбувся. Не треба було тобі просити в нього допомоги." 

Кров різко прилила до скронь. Не від злості — від холодної ясності. Тієї, що приходить лише тоді, коли пазл складається остаточно, і вже не хочеться нічого заперечувати.

Я повільно заблокувала екран.

Подивилася в кінець коридору — туди, де щойно зникла Надя з ношами. Погляди, паузи, напруга, дрібні деталі, які раніше здавалися випадковими, раптом стали на свої місця.

Отже, ти знав.

І не просто знав — чекав.

Поруч кашлянув Петрович.

— Все нормально?

— Так, — відповіла я надто швидко. І одразу ж тихіше додала: — Ні. Але буде.

Я набрала відповідь Олексіївському. Стерла. Набрала знову — і знову стерла.

Не зараз.

Слова мають бути точними. І болючими. Для цього потрібен час.

Я сховала телефон і глибоко вдихнула.

У цій історії більше не було нічого «випадкового».

І якщо Сергій, за його словами, «легко відбувся», то хтось буде наступний.

Я сперлася спиною на холодну лікарняну стіну й заплющила очі.

Яка ж я дурна.

Що тоді подзвонила Сергію.

Що все йому розповіла.

Що дозволила собі повірити, ніби він просто допоможе. 

Перед очима знову сплив його погляд у квартирі — затуманений болем, але без докору.

Тепер він отримав удар за мене.

Через мене.

Груди стиснуло так, що на мить стало важко дихати — майже так само, як у нього. Я ковтнула повітря повільно, по рахунку. Я не мала права розвалюватися. Не тут. Не зараз.

— Поліно, — тихо покликала Надя, з’явившись поруч. Її очі були червоні, але сухі. — Все стабільно. Його залишають на обстеження.

Я кивнула, не дивлячись на неї.

— Добре.

Я не сказала «дякую». Бо це слово зараз нічого не означало.

Я втягнула його в це.

Це було очевидно.

І вперше за довгий час я чітко зрозуміла: почуття провини — це не слабкість. Це знак, що ти ще жива. Але якщо дозволити йому керувати — воно зламає всіх.

Я відкрила очі й подивилася на Надю.

— Він сильний, — сказала тихо. — І ти теж.

Вона на мить стиснула губи.

— Не смій брати це все на себе.

Я нічого не відповіла.

Бо знала: деякі удари справді приходять через нас.

Але далі — наш вибір, що з цим робити.

— Яр буде через декілька хвилин, — сказала Надя. 

Я зітхнула, не піднімаючи очей.

— Не хотілося його сьогодні бачити.

Надя не відповіла одразу. Просто стояла поруч, даючи мені кілька секунд тиші.

— Вчора між вами щось сталося, — сказала нарешті. — Це не моє. Розповіси, коли будеш готова.

Вона зробила коротку, важку паузу.

— Я правильно розумію… це Олексіївський?

Я кивнула.

— Так.

Надя стиснула губи.

— Я розумію, що ти не хочеш бачити Яра. Але тобі потрібна допомога. Не зараз — так пізніше.

Я гірко всміхнулася.

— Ти не знаєш, чому Сергій був сам?

Вона похитала головою.

— Його людей, схоже, вбили. Учора він говорив про зустріч… але я не думала, що таку.

У голові різко потемніло. Наче хтось вимкнув звук у коридорі, залишивши тільки гул у вухах.

— І Яр, — продовжила вона тихіше, — рано чи пізно побачить синець.

— Надю… — почала я, сама не знаючи, що хочу: попросити, зупинити, виправдатися.

Я не встигла.

Хтось зупинився позаду.

Повітря змінилося. Різкий, знайомий до болю запах цигарок, змішаний з одеколоном.

Той самий.