Частина 25 Коли мовчання це вибір

Ранок прийшов без жалю.
 

Я прокинулася від різкого болю в голові, ніби хтось стискав череп зсередини. Горло сухе, язик важкий, у тілі — тупа втома. Кілька секунд я просто дивилася в стелю, намагаючись згадати, де закінчилася ніч.
 

Спогади поверталися шматками.
 

Музика.
Світло.
Очі Яра.
Його голос — низький, спокійний.
І його рука на моєму передпліччі.
 

Я різко сіла — і одразу пошкодувала. Світ поплив, нудота підкатила до горла. Тримаючись за стіну, я дійшла до ванни.

Дзеркало не збрехало.

Права щока — синювато-фіолетова, вже не така яскрава, як учора, але помітна. Косметика врятує, та не повністю. Губа ще трохи припухла.

— Чорт… — прошепотіла я.

Холодна вода повернула до тями. Далі все було автоматично: душ, кава, форма швидкої. Руки не тремтіли. Робота завжди збирала мене краще, ніж будь-які розмови.

На станцію я прийшла раніше. Повітря було сире, з запахом металу й бензину. Швидкі стояли рівним рядом, двигуни ще мовчали.

Біля третьої машини Надя вже вовтузилася з ношами. Побачивши мене, одразу насупилася.

— Ти рано.

Я знизала плечима, застібаючи куртку до підборіддя.

— Не спалося.

Вона хмикнула, смикнула ремінь на ношах, перевірила ще раз — ніби той міг зрадити саме зараз.

— Після вчорашнього? Дивно.

Я промовчала. Просто підійшла ближче, допомогла підкотити ноші. Метал холодив долоні — і це було добре.

— Синяк ще видно, — тихіше сказала Надя. — Замазала?

— Так.

Вона зупинилася. Подивилася на мене надто уважно.

— Поліно… ти ж розумієш, що так не може бути вічно?

Я вдихнула повільно, на рахунок до трьох.

— Я знаю. Але зараз — зміна.

Десь у місті завила сирена, ніби підтверджуючи мої слова. Надя кивнула.

— Гаразд. Поїхали працювати.

Я ще на мить затрималась біля машини, дивлячись у сіре ранкове небо. Потім сіла всередину. Рація вже тріщала новим викликом.

— Ей, дівчата, ви там до вечора збиратиметесь? — буркнув Петрович з-за керма. — Бо якщо так, я ще каву доп’ю.

Я всміхнулася краєчком губ. Петрович був тут завжди — як сама станція.

— Уже сіли, Петровичу, — відповіла Надя.

— От і добре. Бо як виклик легкий — чекають. А як важкий — завжди поспішають.

Я пристебнула ремінь і глянула в дзеркало. Петрович зловив мій погляд.

— Ти сьогодні якась тиха.

— Ще не прокинулася.

— Дорога розбудить.

Рація тріснула. Петрович миттєво зібрався.

— Тримаємось, дівчата. Схоже, роботи буде з головою.

Машина рушила. Сирена розірвала ранок, і я відчула знайоме напруження — те, що завжди приходить разом із викликом.

Адреса була знайома. П’ятиповерхівки за ринком. Там завжди щось трапляється.

— Чоловік, близько сорока, — читала Надя з планшета. — Побиття. Скаржиться на біль у грудях.

Комбінація погана.

Ліфт, звісно, не працював. Ми піднімалися сходами, і на третьому поверсі нас зустрів галас і запах перегару.

Я побачила його одразу.

Сергій лежав на дивані, обличчя сіре, губи з синявою. Під курткою — свіжі синці.

— Сергію, чуєш мене?

— Чую… Дихати важко.

Пульс був швидкий, нерівний.

— Коли били?

— Та вночі… — озвався хтось із коридору. — Нічого такого.

— «Нічого такого» — це коли людина сама дихає.

Я подала знак Наді. Вона простягнула кисневу маску. Її рух був трохи повільніший, ніж треба.

Я це помітила.

— Петровичу! Готуйте ноші. Їдемо.

Коли ми перекладали Сергія, він стиснув мою руку.

— Не залишайте…

— Я тут, — сказала я тихо. — Але зараз головне — вона.

Я відпустила його руку, даючи місце Наді.

І все стало зрозуміло без слів.

Я бачила це в його очах — не страх за себе, а полегшення, що вона поруч.
Бачила це в Наді — тривогу, заховану глибше за професійність.

Тому я мовчала.
Тому не ставила питань.
Тому тримала дистанцію.

Бо іноді дружба — це не підтримка словами.
Це вміння відвернутися вчасно.

Коли ми передали Сергія лікарям, я зробила крок назад. Надя — ні.
— Я з ним, — сказала вона.

Я кивнула.
Я зрозуміла.

І вперше за зміну дозволила собі подумати:
іноді найважче — не врятувати.
А залишитись.