Частина 2

Поліна
Вони переклали його на диван обережно. І я нарешті побачила обличчя при світлі, картинка минулого спалахнула перед очима
Минуле 16 років тому
- Мама, мамочка - промовляла я.
- Тихо сиди тут ти мене зрозуміла - говорила вона, закриваючи мене в шафі для речей. – Будь ласка, доню.
Я тихо сиділа закриваючи собі рота рукою, бачила мамині сльози й страх в її очах, я затискала в руках ведмедика, який мені подарував тато, прислухалася до голосів.
А потім постріли я не пам'ятаю скільки їх було, за то пам'ятаю як через щілину побачила обличчя чоловіка та зброю в його руках, за ними зачинилися двері я вийшла зі свого схову та побачила тата і маму яка нахилилася над ним.
- Поліно - кинулася мама до мене, закриваючи батька собою. - Донечко, йди до своєї кімнати я скоро прийду.
- А з татком все буде добре - дивилася я на маму.
-Так, йди - і я пішла.
Наш час
- Ей з тобою все нормально мала - говорить чоловік клацаючи пальцями біля очей.
- Так - я знову подивилася на це обличчя, обличчя вбивці мого батька якого я врятувала. - Я вам напишу що та як робити, а зараз вибачте мені треба подзвонити сказати що все добре. - погляд чоловіка треба було бачити.
- Я нічого не збираюся казати, мені просто треба сказати подрузі що я жива і все - вони кивнули і я набрала Надії.
- Алло - промовила я.
- Ну нарешті я вже тут не ледь не посивіла - говорить вона.
- Все добре, тут і справді погано дитині було, а зараз все добре - промовляю я, брешу, щоб не втягувати її.
- Ну ок, тоді нехай тебе випускають у нас перезмінка я вже хочу виспатися - жаліється подруга.
- Чекай скоро буду - скидаю дзвінок і кладу телефон у кишеню. Дістаю аркуш та пишу все що треба їм буде робити.
- І напиши свій номер мала - говорить чоловік у чорній футболці.
- Це вам навіщо? - дивлюсь на нього застібаючи сумку.
- Ну раптом потрібна буде твоя допомога - дивиться на мене своїми очима.
- Вибачте, але я не приїду - промовила я.
- Що ти сказала? - промовляє Яр.
- Я врятувала вашому другу життя, і це все що я можу зробити, приїздити знову я не буду - промовляю і збираюся йти як раптом мене хапає за руку Яр, сильно стискає та тягне до себе. Я бачу його чорні очі як ніч страх охоплює мене, можливо він мене вб'є промайнула думка.
- Ходімо поговоримо - тягне він мене.
- Мені боляче відпустіть - намагаюся вирвати свою руку з лап цього чоловіка.
- Не скигли - він відкриває двері заштовхує мене, а потім сам заходить зачиняючи двері за собою.
- Що вам треба від мене ? - промовляю чоловік нарешті відпускає мою руку і я тру її, бо мені справді було боляче.
- Ти забуваєшся з ким говориш дівчинко, ти будеш приїздити сюди скільки я хочу, а знаєш чому - дивиться він на мене - Тому, що я не жартую і зроблю так що ти більше ніколи не побачиш рідних - вдихаю повітря та відповідаю.
- Вони всі на цвинтарі можу дати адресу, щоб скоротити час на пошуки - не відводжу погляду він нього страх є, але я не маю права показати його.
- Не хвилюйся у кожної людини є ахіллесова п'ята твою я зможу знайти - я закусила нижню губу і відчула присмак крові. І справді, якщо він зрозуміє, що Надія моя подруга та дорога для мене людина він почне шантажуватиме нею, такі люди на вітер слова не кидають. Я можу бити себе в груди й говорити, що я не маю близьких, але це ж брехня.
- Добре я простежу за вашим другом до його повного одужання, але після ви забуваєте мене на завжди - дивлюся йому в очі.
- А ти не промах мала, добре порукам, як тільки Сірий поправиться ти більше нам не будеш потрібна - він відійшов від дверей відкривши їх зробивши жест, що я можу йти геть.
Я вилетіла з кімнати знаючи, що він йде за мною, повернулася та промовила.
- Я нічого не скажу тому можете розслабитися, до побачення Яр - в перше промовила його ім'я та пішла до автівки по виразу обличчя можна було зрозуміти, що він впевнений, що нікому нічого не скажу.
Відчиняю двері та заходжу в автівку.
- Ну що там, чому раптом вони вирішили пустити одну із нас? - цікавиться Надя.
- Просто такий батько через чур хвилюється та й матір, у багатих свої примхи, все добре поїхали вже хочу їсти та спати - промовляю та нарешті відкидаюся на кріслі в голові крутилися думки, але одна була помститися цьому вилупку за смерть батька та за те, що він зробив з моєю родиною.
На станції ми нарешті здали зміну, вийшовши з лікарні прямували на зупинку подруга часто мене проводила, вона жила біля лікарні, а я винаймала квартиру яка знаходилася від лікарні далеченько. 
- Полю ходімо до мене мама буде рада тебе бачити - подруга щось клацає у смартфоні.
- Вибач я хочу відпочити, та ще є плани тому вибач, мамі привіт передавай - посміхнулася я.
- Добре тоді набери мене як будеш вдома - говорить вона.
- Звістно, до зустрічі - обняла мене та попрямувала геть.
Через 2 хвилини приїхав мій автобус, заплативши за проїзд сіла на вільне місце та втупилася у смартфон, шукаючи його, так я вибрала шлях про який навіть не думала що чекає на мене попереду.

Підписуйтеся на автора щоб не пропускати ночу частину, завжди ваша viktoria-vika