Помста

Гала — зірка, яка освітлювала і гріла дивовижний світ Даная, сідала за обрій. Саме час, щоб зняти з вогню настій. Аля, шорхаючи нижніми спідницями, спускалася сходами до своєї таємної кімнати, як вона любила її називати про себе, де вже дванадцять годин у казанку булькотіло зілля. Треба було поспішати, бо як тільки останній промінчик піде з обрію, до варива треба кинути останній інгредієнт.

Дівчина нетерпляче переминалася з ноги на ногу. Очікування збурювало якісь темні й потаємні бажання. Уява малювала то райдужні перспективи, то наганяла страху і відчаю. Долоні спітніли й на лобі з'явилися холодні краплі поту. Ось зараз, саме тут у підвалі старого забутого усіма маєтку, де колись панувала любов і вирували емоції, де від пишного оздоблення захоплювало подих, де сам монарх полюбляв відвідувати звані обіди та спостерігати за сакральним полюванням, — відбудеться довгоочікувана помста.

Час настав. Аля розгорнула хустинку, в якій лежали три маленькі зернята. Вона посміхнулася і з трепетним благоволінням по одній кидала в казанок.

— Veram redde speciem, virtutem et fortitudinem (Поверни істину красу, мужність і силу),— і так тричі, після кожної насінини.

Якби в неї знайшли це насіння, то стратили б на місці. Ці маленькі зернята — кедрові горішки, заборонені під страхом страти. Усі жителі Данай від малого до старого знали, що кедр під забороною. Коли Аля була ще маленькою, її турбувало питання, чому влада не знищила усі кедри, якщо вони такі небезпечні.

У спеціальних заповідниках кедри вирощували заради цих самих горішків. Тільки вони мали силу проти давніх ворогів людства — драконів, тільки зілля на основі цих сем'ян, могли дати владу над могутньою істотою. І тільки ставши відьмою першого кругу, отримавши дозвіл до секретного архіву, Аля дізналася причину. Вид дракона lupinotuum intelligentes здатен перевернути увесь світ; скинути монархію і встановити свою владу. Ці істоти були жорстокими й нещадними. Вони могли знищити увесь Данай, - саме те, чого так сильно бажала молода і могутня відьма Алевтина Дако Вендіс, у чиїх жилах текла могутня драконяча кров.

Вона вже сто тридцять років знала, що її прізвище втратило одну літеру. І була впевнена, що зовсім скоро про знищений рід Драко дізнається увесь світ.

576 років тому саме в цьому маєтку жила сім'я Алевтини, коли волею короля, підпоївши усіх дорослих членів її роду напоєм з цих самих горішків, усіх до одного вирізали. Він підло знищив усіх, кому ще кілька годин тому посміхався, встромив ножа сам особисто у спину її батька і в груди матері, з якою годину перед цим кружляв у танці. Мама не була драконом, звичайна данайська відьма, проте безмежно дорога для мужнього дракона Гали. А потім випивши крові Аліного батька, подарував собі дуже і дуже довге життя. Побоюючись помсти драконів, він крок за кроком знищував увесь драконячий рід. Та король зробив одну єдину помилку: немовля-напівкровка, що матиме таке ж нескінченно довге життя і неймовірну зорову пам'ять, яка проб'ється крізь віки. О так, Алю перевірили, ніякого дракона в ній не було. Тому, втративши до дитини інтерес, віддавши на виховання в школу сиріток, великий і справедливий монарх, спаситель людства і безсмертний намісник Бога на Данай, забув і викреслив нікому не потрібну дитину зі списку ворогів.

Посміхаючись Аля зняла казанок. Щастя переповнювало відьму, неймовірне піднесення. Кожного дня розглядаючи шпилі королівського палацу, який вона бачила з панорамного вікна своєї домівки чи працюючи в королівській оранжереї й вирощуючи співучі троянди для монарших розваг, чи спілкуючись з людьми та навіть при поодиноких і таких рідкісних побаченнях, вона мріяла й чекала на цей день. День, коли дракони отримають людське обличчя і повернуться володарями на Данай, коли королівський палац палатиме від драконячої помсти, а сам "намісник Бога" корчитиметься в муках та благатиме про милосердя й швидку смерть.

З важкого казанка вихлюпувало зілля, обливало поділ довгого і пишного вбрання. Та безсмертна дівчина тягнула його наверх сходинками. Гала вже пішла на відпочинок, і нічні сутінки стелилися по землі. Дівчина не відчувала важкості, бо ще кілька хвилин і все відбудеться. Витягнувши нарешті наверх казанок, Аля не стала зволікати; зачерпнула свого варива. Якщо вона вгадала, то скуштувавши його, пробудить драконячу кров і здобуде друге обличчя, свого дракона, вкрите гострими наростами й лускою. А ті дракони, які були позбавлені людської подоби, отримають її. Вони злетяться на її клич і, вмокнувши язик в зілля, стануть двоєдушними. А потім... Солодким медом розлилася по тілу думка про справедливість, передчуття помсти.

Після першого ж ковтка, тіло звело судомою, крик болю застряг в горлі. Тіло розривалося зсередини, немов випускаючи зовні розпечену сутність усього первородного, жахливого, невиданої по цей час міці. А вже за кілька хвилин на галявині, біля напіврозвалених стін пролунав рев, від якого навкруги гнулися молоді пагони дерев, поросль, яка з кожним роком розросталася все більше, приховуючи від людських очей ганебний вчинок їх короля.

Поклик був почутий. Небо закрили десятки могутніх і величних істот, які приймали у свій рід нову драконицю, що ще берегла в собі пам'ять відьми. Жага помсти заполонила її сутність і коли все це драконяче військо, запалюючи усе на своєму шляху, дісталося до королівського двору, в очах новоспеченої істоти не залишилося нічого, що могло повернути її до людської подоби. Велика і неймовірно прекрасна раса драконів назавжди втратила можливість обертатися. А казанок з розлитим відваром так і залишився ржавіти на подвір'ї напіврозваленого маєтку.

Догораючи королівський палац втрачав свого короля. Попереду була нова ера. Ера жорстоких війн. Де остаточно зникнуть крилаті істоти, які вміють звергати вогонь з пащі. І тільки згадки про них залишаться в дитячих казках. Бо людська раса дуже живуча, шкода тільки, що і пам'ять в неї коротка.

Сподіваюсь, Вам сподобалася розповідь)) Поділіться своїми враженнями в коментарях.