Вступ

Це був чудовий літній вечір. Не надто жаркий, і не надто прохолодний. Можна навіть сказати, що ідеальний. Пташечки співали, приємний вітерець похитував дерева. Маленький київський двір увиразнював все те блаженство чудового літнього  вечора. Декілька п’ятиповерхівок змикалися колом, утворюючи посередині такий собі оазис. Прибрано та доглянуто. Це заслуга двірника дядька Миколи. Він завжди з особливим трепетом ставився до облаштування підпорядкованої йому території. Хоча, як людина, був нічим неприглядним, навіть трохи лячним: з тими його вицвілими очима і насупленим чолом. 

В центрі двору знаходився маленький дитячий майданчик огороджений новеньким парканом. Тільки-но побудовано, саме до виборів. Попід вікнами дбайливі господині понасаджували клумби, тим самим тероризуючи кожного алергіка, що мав щастя прогулятися біля них. 

Щовесни зацвітав величезний кущ бузку, який доглядали всім двором. Особливо старалися дворняги, хоча і домашні собаки вкладали свою лепту у спільну справу. 

Скажу вам чесно, це був воістину гарний двір. Та ж чому був? Ще є. 

Там життя мало свій ритм, там була своя маленька держава. От до прикладу, Зінаїда Рішардівна, могла сміливо називатися, якщо не президентом, то прем’єр-міністром точно. Ця вольова пані похилого віку, після виходу на пенсію зайнялася активною громадською діяльністю. Вона знала все і про кожного. Була в курсі всіх проблем їхньої «країни» і завжди мала відповідне рішення. Проте вирізнялася на диво неприємним характером. Попри так звану інтелігентність, яку Зінаїда Рішардівна виокремлювала зі всіх притаманних їй рис, вона ніколи не відмовлялася обговорити нову плітку, чи кинути гострим слівцем у спину невихованій людині. 

Її найкраща подруга, Марина Миколаївна, була цілком інакшою. За основну причину, напевно, варто назвати відсутність мізків, або цілковите невміння користуватися ними. Адже пані Марина відрізнялася абсолютною недалекоглядністю. Саме тому, можливо, вона і товаришувала з Зінаїдою Рішардівною. Інша людина просто б не змогла. Між нами кажучи, відсутність високого інтелекту зробила Марину Миколаївну доброю та простодушною особою, тому у спілкуванні вона була справді приємною. 

Будучи дамою за п’ятдесят, вона завжди старалася залишатися в курсі модних новинок і слідувати їм. Судити ці потуги автор не береться, адже як відомо, кожному своє. Але дозвольте розказати ще про чоловіка Марини Миколаївни. А саме про Никанора Савовича. Унікальна особистість: професор, академік, мертвець. Саме так, він відійшов у кращий світ чи не десять років тому, залишивши своїй дружині чудову квартиру в Києві та певні пільги. Саме цим пояснюється більш-менш пристойне життя, вічно безробітної Марини Миколаївни Лиходєєвої. Щодо її посади у цій ніким невизнаній державі, то вона була секретарем пані президента. Принеси, розкажи, передай – це про неї.

Останньою у цій «золотій трійці» була Людмила Іванівна. Ніяких разючих особливостей не мала, див інтелекту не проявляла, але була першокласною пліткаркою. Певно тому і тримали її при президенті, адже людина на такій посаді має завжди буди в курсі справ громадян своєї держави. 

Звісно, були ще всілякі дрібніші чиновники, хоча б той дядько Микола, чи домогосподарка Ірочка. Вони виконували безсумнівно важливі функції, але і близько не стояли поряд із «золотою трійцею». Для нашої історії, всі ці постаті є важливими, але мені не хочеться плутати шановного читача, перечислюючи всіх зразу. 

Тому пропоную повернутися до того чудового літнього вечора, коли все і відбулося. І спробуємо зрозуміти, чому у зазвичай такому спокійному дворі піднявся шалений ґвалт. Що привернуло таку увагу його мешканців і зібрало їх в одному місці? Чому на обличчях людей так виразно було видно суміш жалю та відрази? 

Хтось викликав швидку? – голосно викрикував дзвінкий жіночий голос. 

А поліцію?! Звісно, поліція теж потрібна! – підхопив хриплий чоловічий голос. 

Відступіться, всі розійдіться! І заберіть дітей, їм такого бачити не слід! 

Потрібно повідомити родичам. Хтось дзвонив їм? 

Сніжана Павлівна знає, я їй особисто повідомила. Вони вже в дорозі, їздили на базар, – гордо повідомляв чийсь голос. 

Насправді причина такого хвилювання була вагомою, адже такого тут досі не траплялося. А саме вбивства. Те що це саме воно, стверджували місцеві експерти життя, тобто дядько Сергій та дядя Вася. Вони не одну годину провели перед телевізором споживаючи непомірну кількість пива і переглядаючи всі можливі «ментовські серіали». Ісаме вони, першими помітили тіло у тому великому кущі бузку, про який ми згадували. 

Всі подальші події розвивалися стрімко: вистачило декількох хвилин аби новина облетіла всі квартири, і у двір вибігли ті кому було не лінь. Весь цей натовп скупчився навколо трупу гадаючи, що ж їм робити. Чи то страх так вплинув, чи ще щось, але людям знадобилося багатенько часу, перш ніж вони вирішили викликати швидку, поліцію та родичів загиблої дівчини. 

Про те, хто її родичі знав кожний, адже це лежало тіло, всім знайомої Марійки. Дочки Сніжани Павлівни та В’ячеслава Володимировича, подружжя, що жило в одному з цих будинків ось вже років тридцять.  

Бажання озвучити цю трагічну новину батькам, вислови одразу декілька свідомих громадян, тому довелося навіть тягнути жереб, аби визначитися. 

За пів години, у дворі вже стояла машина поліції та швидка. А ще старенька шкода сім’ї Римських. Робота медиків була короткою і обмежилася лише констатуванням смерті. Після них, до справи стали браві поліціанти. Вони, як і належить, обгородили місце трагедії червоно-білими стрічками і взялися за виконання всіх цих суто поліцейських завдань. Все відбувалося точнісінько як у фільмах: опитування свідків, фотофіксація, заповнення необхідних документів.