Невеличкий бонус

Зараз я, зі своїм загоном, ходжу і розглядаю окружності цього світу. Точніше те, що від нього залишилося. Нам не видно абсолютно нічого, крім твердої землі, покритої якимось матеріалом, поки що не відомим і не вивченим нашими людьми. Здавалося, нібито це засохла лава, і абсолютно все було таким. 

Стан природи, та й усього довкола, лякає і відштовхує. Особливо, коли ти стоїш і не маєш поняття, в який бік іти. Тут усі сторони виглядають однаково. 

І якби я була тут одна, то напевно вже заблукала б. 

— Вибачте, що заважаю. — Ззаду почувся голос солдата, єдиного тут із посланців мого новоявленого судженого. 

Нині він виглядає трохи втомленим і захеканим, нібито пробіг увесь цей світ у страху, що ніколи не вибереться звідси. Так само виглядає й ще один мій солдат, який находився зараз поруч із ним. 

— Говори, Дерін. 

— Ми змогли знайти того, хто допоможе нам. І нам вдалося доставити її прямо сюди, до вас. 

— Ви ідіоти? Тут немає ніякої цивілізації, чому не відправили її до нашого табору? 

— Тому, що я захотіла побачити свою батьківщину. 

Я повернулася на голос, і побачила стареньку. 

У неї все волосся сиве, шкіра брякла і злегка бліда, але очі яскраві й з чимось незвичним усередині, навіть привабливим. 

Вона дуже стара. Але коли я подивилася за її спину, побачила сидячого пса. Такого ще в моєму житті не траплялося. Він виявився дуже великим, більшим за будь-кого з тих, хто тут є. Одне його ікло може з легкістю прокусити череп, у цьому я не сумнівалася. 

— І хто ж ви? — Запитала я. 

— Мене звуть Мелісса, і я допоможу вам перемогти в цій війні...