Епілог

Зараз я перебувала в порожнечі. Після всього болю, який я відчувала тривалий час, палаючи у своєму ж вогні, я розплющила очі й навколо мене виявилася лише порожнеча. 

Я не знаю, як це взагалі можна описати. Вона не має кольору, запаху, абсолютно нічого. Я просто перебувала на одному і тому ж місці та прокручувала у своїй голові все, що тільки було. 

Але ж і справді, я померла і тепер перебуваю тут. І я не заслуговую на щастя, мабуть. 

Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як усе навколо мене було поглинуте у вогонь, але здавалося, що ціла вічність. У мене періодично виникають думки, що я повністю збожеволіла. І в якийсь момент почула голос, який здавався чимось знайомим для мене, але хоч як би я не старалася, дізнатися, хто це так і не змогла. Нібито щось якимось чином повністю блокувало спогад із ним, не даючи мені згадати, хто ж це такий. 

— І як тобі, подобається? 

Я обернулася на голос, у пошуках його володаря, але, як і раніше, нічого не бачила. 

— Можеш і не намагатися шукати мене, не знайдеш. Ну так що, як тобі перебувати тут? 

— Де я? 

— Ти? Можна сказати в порожнечі. І можеш не намагатися, тобі не змінити тут нічого. Ти померла, тепер усе буде саме так. 

— Значить, я вічно буду сидіти в порожнечі? 

— А ти хочеш чогось іншого, думаєш це зміниться? 

— Я не знаю, чого хочу. 

— А якщо добре подумати? Що, якщо я можу виконати твоє останнє бажання? Чого б ти побажала? 

— Я... 

Я справді задумалася, чого б я хотіла? 

— Я хочу ще раз побачити свою сім'ю, у повному зборі. У той час, коли в нас усе було добре. 

— І це все? Не хочеш попросити повернутися у світ живих? Самій повернутися до життя? 

— Ні, це для мене не важливо. 

Повисла довга тиша, від чого я подумала, що цей голос просто зник. Але він знову пролунав через деякий час. 

— Ну добре, буде по твоєму. 

По моєму? Він і справді може виконати це моє бажання? 

Час напевно йшов, але нічого не змінювалося. Голос зник і я навіть не знаю на який час. Тепер я вже лежала, і повільно божеволіла. 

І я навіть не помітила, як у якийсь момент у моїх очах почали грати фарби. 

Спочатку я не повірила своїм очам, і вирішила що це просто зі мною щось не так. Але потім я усвідомила, що бачу блакитне небо, а місце, на якому лежу, стало підозріло приємнішим на дотик, м'якшим. 

Я піднялася на ліктях і уважно розглянула все навколо. І перша думка, яка прийшла до мене, що я зараз у своїй свідомості, де тренувалася багато разів. Усе було точно таке саме, крім однієї речі. Не було ніяких свічок на столі, як і самого столу теж. 

Я вирішила перевірити свою теорію та уявила той стіл. Але він не з'явився. Я спробувала знову, і знову, нічого. 

Значить це не моя свідомість, тут я не можу нічого контролювати. 

Щось спонукало мене встати й трохи пройтися. Я оглядала околиці й ходила нібито вперше, точно з таким самим інтересом. Відчувала землю під своїми ногами, легкий вітер на шкірі, і мені було добре. 

Потім мені почувся чийсь голос, більше дитячий, за яким я і почала йти. Цього разу все швидко змінилося і я вийшла на зовсім іншу галявину, але я точно знаю її краще за свої п'ять пальців, і знаю, що побачу тут, якщо пройдуся трохи далі. 

А саме свій будинок. 

Як я і думала, пройшовши ще трохи на голос, я побачила будинок. Точно такий самий як і раніше, до моменту його підпалу. А голос, виявився, мого брата, Лейва. 

Він бігав біля будинку і кликав когось, щоб із ним погралися. Думаю, йому тут років тринадцять. 

З будинку вибігає Гермія. Вона щось кричить Лейву з дуже серйозним виглядом, але потім починає сміятися і спускається до нього. 

Щойно вона підійшла до брата, за нею з будинку з'явилася мама, яка кликала її, запитуючи щось. А Гермія так само, з усмішкою на обличчі, відповідає. 

Я починаю щиро посміхатися, коли брат із сестрою підходять до мами, а позаду неї з'являється тато. Він підходить до неї ззаду й обіймає її. 

Ось це моя сім'я, яку я пам'ятаю. Її я б хотіла повернути. 

Я хотіла зробити кілька кроків уперед. Підійти якомога ближче до них, але не змогла. Навколо будинку, як виявилося, був якийсь бар'єр, або щось на подобі його, який не пропускав мене. Я не могла підійти ближче і подивитися їм в очі. Тільки з такої відстані я можу трохи поспостерігати за ними. 

Це боляче. Просто стояти та дивитися на свою щасливу сім'ю, і не мати змоги підійти ближче і хоча б обійняти. 

Це дуже боляче. 

Я опустила руки, а разом із ними й голову. Просто не змогла стриматися. По моїх рахівницях потекли сльози. 

— Що не так? Ти ж хотіла їх побачити, то що тебе не влаштовує? 

— Нічого, все так, як я просила. 

Я так і стояла, не піднімаючи голову. Усе чекала того моменту, коли всі фарби знову просто пропадуть. 

— І це все що ти скажеш? Заради цього ти боролася? Невже не хочеш побути з ними довше? 

— Хочу. 

— І що ти стоїш, нічого не робиш? 

— А що я можу? 

— Що можеш? Отже, тоді ти робила все, щоб досягти своєї мети, а зараз? Відпустила руки? Я не впізнаю тебе, дівчисько. Коли я пішов, ти була більш твердою і зі стрижнем, який, здавалося, ніколи не зламається. 

— Я... Зачекай, коли ти пішов? 

Відповіді не почулося, але я вже знала, з ким говорю, тепер я згадала його, і знала, кому належить цей голос, та й ще відчула енергію. 

— Ніхто? Це ти! — Впізнала нарешті. — Але як? Ти сказав, що зникнеш і 

— І я зник. Але ти знову втратила силу через смерть, а значить я повернувся. 

— Але чому? Чому ти зникаєш, коли в мене є сила, і повертаєшся, коли її немає? 

— Тому, що я — дух твоєї сили. Або ж її охоронець, називай як хочеш. Я можу говорити з тобою, коли її нема, бо ти є її справжньою господинею, а отже, і моєю теж. Але коли ж ти повертаєш її, то ти не можеш мене бачити. Але ти могла зі мною спілкуватися, якби могла.