Розділ 10

Їхня смерть була не марною? 

Навіть якщо й так, вони померли занадто рано. Вони мали ще жити своїм життям і ні про що не переживати. Але все сталося інакше. 

Після почутої новини, про приїзд давніх друзів мого брата, я тільки те й роблю, що думаю про нього. Згадую його. 

І вони йому ніякі не друзі, хто б що не говорив, це не так. Вони зрадили його за надбавку в кілька десятків монет до своєї плати. Вони погодилися вбити його за кілька десятків монет! Хіба їх можна назвати друзями після такого? 

Саме їм він довіряв чи не найбільше на світі. Ну звісно, коли всі вони виросли разом, були знайомі мало не з пелюшок, і завжди чудово спілкувалися. Поки ці дешеві шавки не продалися. 

Звісно, їх міг хтось підштовхнути, тим паче, що він мав дві стихії, земну і водну, і в наш час є такі, кому це не подобається. Але крім нього був ще один хлопець, який має більше ніж одну силу, і це трохи збиває з пантелику. Значить його вбили не через силу. 

Сам факт того, що його вбили друзі, яким він довіряв найбільше, пригнічував мій моральний стан дедалі більше і більше. 

Я б ще не так близько сприймала це до серця, якби вони позбавили його життя швидко і безболісно. Але він помирав довго, захлинаючись у власній крові. 

Я не знаю повної історії і як саме вони це зробили, але знаю, що тоді він знав, хто вбивця, і знав ціну свого життя, за яку вони погодилися обірвати його. Знав абсолютно все, навіть трохи раніше початку їхньої дії, що ще більше підштовхнуло його до такого результату. 

І звісно ж, що замовниками цього злодіяння було Коло Стихій, яке підлаштувало це як напад на солдата з метою отримання майна з його гаманця. 

Повна маячня. 

Як добре натренований солдат, після кількох років або навіть десятиліття тренувань, не зміг би впоратися з одним або двома, як усім сказали, злочинцями? Та ще якщо брати до уваги, що обидві його стихії були однаково добре натреновані й готові до повного використання. 

Просто повна нісенітниця. 

І тепер у мене є чудова можливість помститися. І я навіть знаю як. 

Тепер по всьому Серцю стихій є комендантський час. Здавалося б що це для всіх, але ні. 

У тутешній місцевості є кілька таких закладів, яким глибоко плювати, що відбувається навколо. Навіть якщо буде Всесвітній Апокаліпсис, вони працюватимуть. Таким шинкам байдуже на будь-які укази Кола, їхня справа працювати вночі, а комендантський час повністю псує їхню статистику заробітку. І після деяких перемовин вони продовжують працювати в який завгодно, для них, час, але тільки за умови, що все, що може статися в цей час, — це повністю їхня відповідальність, і Коло жодним чином не буде допомагати чи якось взаємодіяти з ними саме в цьому напрямі. 

І мій план полягає у вбивстві саме в цьому місці. 

Заманити їх раз плюнути, а якщо бути зовсім точніше, то й не потрібно буде. Вони самі підуть туди, і, можливо, будуть єдиними відвідувачами. За мною буде тільки змусити персонал піти, а далі, як піде. 

На моєму обличчі виникла підступна посмішка. 

І як добре, що цей план з'явився в мене перед тим, коли потрібно було діяти. 

Я одягнулася в трохи спокусливе вбрання, з вирізом на нозі, але в чоботи так само сховала кинджали та колбочки. Зверху одягла чорну мантію, а артефакт, який перевірила, щоб не запрацював у непотрібний мені момент, сховала за спиною, попередньо перевіривши, щоб він не виділявся з-під одягу і не міг упасти. 

Щодо артефакту і його використання я була досить спокійною. Я змогла зрозуміти його роботу і дії, які все-таки й справді повністю залежать від моїх емоцій. 

Навіть якщо в мене ще залишалися якісь недоліки в роботі з ним, я намагалася виправляти ситуацію. І, тим більше вже не психувала, якщо щось не виходило, як було на самому початку. 

З минулого разу з Ніком я більше не зв'язувалася, та й він до мене не приходив. 

Я ще так і не зрозуміла, як повинна реагувати на слова, що він зникне. Тому то вони не викликали в мене абсолютно ніяких емоцій. Може мені так начхати на нього, або ж я просто не відчуваю абсолютно нічого стосовно нього, але це було так. Просто порожнеча в його бік. Щоб там не перевершило. 

А може я просто втомилася втрачати, і тепер на це мені було начхати. 

Якщо перейти до сьогоднішньої справи, то вибралася я, як завжди, без проблем. Тільки сьогодні ще змогла не ховаючись дістатися до того самого шинку, що мене особисто здивувало. Адже ще вчора вулицями цілодобово бігали службовці кола і шукали нікому не відомого мага, який має у своєму володінні диявольського пса, або ж просто дуже великого пса, як казали дітям або людям похилого віку, щоб їх не лякати зайвий раз. 

Але точно так само зараз ходили страшилки про мага, який зміг щось поцупити з Вежі Жерців на відстанях недоторканності. Я навіть здивована, що вони зам'яти той факт, що з вежі вкрали саме артефакт. 

Остання чутка ходила про те, що вбивця з псом і злодій вежі — одна й та сама людина. 

І як хтось тільки додумався до цього? 

Ще не зайшовши всередину я вже побачила дальній великий столик, за яким сиділо п'ятеро чоловіків. Усі вони на вигляд виглядали дуже молодими, але я то знаю, що їхня зовнішність дуже оманлива, і насправді вони набагато сильніші, ніж здається. 

Опинившись усередині, мені стало спокійніше від факту, що тут, окрім них, був тільки сам бармен, який наразі заміняв і офіціанта. 

Я підійшла одразу до барної стійки й зняла капюшон. 

— Щось міцніше, будь ласка. 

— А мила пані знає про ситуацію в нашому місці? — З усмішкою запитав бармен. 

— Так, і саме тому, мила пані попросила чогось міцнішого! 

Він більше нічого не сказав, і нібито відчувши якусь небезпеку, що йде від мене, покірно налив мені віскі. 

Я взяла склянку і покрутила в себе в руках, і коли бармен відвернувся, швидко підлила в склянку прозору рідину, Тарвіоль, який встиг повністю перемішатися з моєю допомогою до моменту, коли він повернувся знову до мене.